Глава 7. Шум у тиші

Електричний тріск не зник. Він висів у густому прибережному повітрі, солодкуватому від запаху водоростей, і тонкою голкою вкручувався прямо в мізки.

Я зупинився біля іржавих дверей гаража й озирнувся на океан. Хвилі билися об берег рівно, майже занадто рівно. Жодного хаотичного сплеску, жодної порушеної симетрії в піні. Наче хтось невидимий виставив їм правильний, математично вивірений ритм на гігантському пульті управління. Природа не буває такою акуратною. Така циклічність зазвичай притаманна лише машинам або штучно змодельованим симуляціям, які намагаються здаватися справжніми.

— Максе! — знову долинав із глибини напівтемного приміщення роздратований голос Слінкі. — Ти мене чуєш чи вже остаточно перетворився на глухого пенсіонера? Йди сюди, тут коїться якась чортівня.

Я відвів погляд від надто ідеального прибою і зайшов усередину. Повітря в гаражі було прохолодним, наскрізним і наскрізь просякнутим мастилом. Слінкі — мій давній компаньйон і за сумісництвом найкращий технік, якого я знав у цьому житті, — стояв, схилившись над заваленим мотлохом верстаком.

На дерев’яній поверхні, серед гайкових ключів та мотків ізоляційної стрічки, стояла стара військова рація. Її важкий металевий корпус був густо вкритий рудою іржею та залишками засохлої морської солі, а довга антена була зігнута майже під прямим кутом, наче її навмисно ламали.

— Звідки вона взагалі взялася? — нахмурився я, розглядаючи цей музейний експонат.

— Викинуло на каміння після вчорашнього шторму, — не повертаючись, відповів Слінкі, колупаючись викруткою в розкритому череві апарата. — Я знайшов її на березі, коли збирав плавник. Корпус був забитий мокрим піском, але плата... плата була дивно сухою. Я просто полагодив її зі шматків тутешнього мотлоху, поміняв пару конденсаторів, кинув живлення від старого акумулятора, і вона раптом ожила. Хоча не повинна була.

З круглого, забитого брудом динаміка рації раптом долинув важкий, рваний шум. Слідом за ним крізь тріск статичної електрики пробився крижаний, монотонний голос, від якого в мене миттєво звело щелепу:

— ...сектор двадцять сім... стабільність дев'яносто дев'ять... очікування сигналу відлуння...

Я завмер, так і не випустивши з рук ліхтарика. Слінкі теж застиг, його викрутка зависла за міліметр від оголених дротів. Голос зник так само раптово, як і з’явився, залишивши після себе лише рівне, порожнє шипіння білого шуму.

— Ти це чув? — запитав я, відчуваючи, як по спині пробіг неприємний холодок.

— Чув.

— І що ти про це думаєш?

Слінкі дуже довго мовчав, розглядаючи рацію так, наче вона могла будь-якої миті вибухнути або заговорити людською мовою.

— Думаю, Максе, або ми обидва повільно, але впевнено божеволіємо на цьому самотньому узбережжі, або хтось дуже хоче, щоб ти так подумав. Щоб ти повірив, що твій минулий кошмар знову повертається.

Тієї ночі я майже не спав. Рівний гул океану за вікном тепер здавався мені не заспокійливим, а загрозливим, схожим на роботу гігантського системного блока. Я крутився на жорсткому ліжку, знову й знову прокручуючи в голові сухі цифри з трансляції рації: Сектор 27. Стабільність 99%.

А рівно о третій годині ранку я прокинувся від дивного, вибивающегося з загального ритму звуку. Хтось стукав у вхідні двері нашого будинку.

Три чітких, важких удари. Коротка, вакуумна пауза. І знову — ще три удари.

Я миттєво скочив на ноги, перехопивши з тумбочки вірний пістолет. Коли я ривком відкрив важкі дерев'яні двері, на нічному порозі нікого не було. Лише сирий вітер з океану та непроглядна темрява.

А біля моїх ніг, прямо на мокрій дошці ганку, лежав чистий конверт. На його цупкому папері не було ні марок, ні адрес — лише чітко надруковано всього два коротких слова, які змусили моє серце пропустити удар: «ПРОКИНЬСЯ ЗНОВУ».