Глава 5. Ніч розплати

Фургон підкидало на розбитих рейках технічного тунелю. Запах паленої гуми та пороху всередині був настільки густим, що його можна було різати ножем. Слінкі вчепився в кермо, його плечі здригалися від кожної вибоїни, а очі не відривалися від дзеркала заднього виду, де в темряві тунелю час від часу спалахували далекі вогні переслідувачів.

— Ми проскочили гермозатвори за секунду до блокування, Максе! — закричав він, перекричавши гул двигуна. — «Аегіс» зараз намагається зламати мій протокол обходу, але я зациклив їх на помилці доступу. У нас є фора в десять хвилин, не більше!

Я важко відкинувся на залізне сидіння, відчуваючи, як холодна кров просочує куртку. Кожен вдих давався з болем, але в голові панувала дивна, майже крижана ясність. Я дивився на Маргарет. Вона сиділа навпроти мене на підлозі фургона, серед розкиданих інструментів та дротів. Її вечірня сукня була пошматована, на обличчі — маска з пилу та сліз, а погляд був прикутий до екрана планшета, який все ще миготів у її руках.

— Ти бачиш це, Марго? — прохрипів я, вказуючи підборіддям на пристрій. — Це не просто цифри. Це твій «ідеальний світ» розсипається на пікселі.

Вона повільно підняла очі. У них не було каяття, лише порожнеча людини, яка щойно побачила край безодні. — Ти не розумієш, Максе... — її голос тремтів. — Стерлінг не просто знищив зал «Омега». Він активував «Протокол Термінус». Якщо дані покинули сервер, система починає самоочищення. Він випалить усе: бази даних, фінансові звіти, особисті досьє. Він перетворить історію останніх двадцяти років на білий шум. Світ прокинеться завтра вранці, не знаючи, хто він і кому винен.

— Тоді нам пощастило, що в нас є ти, — я подався вперед, ігноруючи спалах болю в плечі. — Ти — єдиний живий реєстр, який у нього залишився. Ти знаєш коди доступу до резервних копій у Неваді. Ти знаєш імена тих, хто платив за «архівування» своїх ворогів.

Слінкі різко крутнув кермо, і фургон вилетів із тунелю через замаскований виїзд на закинутому складі біля верфі. Сліпуче світло вуличних ліхтарів на мить засліпило нас.

— Максе, подивись на місто! — крикнув Слінкі, гальмуючи біля краю причалу.

Я визирнув у розбите вікно. Вашингтон, який завжди здавався монументальним і непорушним, зараз нагадував потривожений мурашник. На горизонті, в центрі, небо було затягнуте чорним димом від пожежі в Бібліотеці Конгресу. Але головне було на вулицях. Величезні цифрові білборди, що зазвичай транслювали ідеальну рекламу та патріотичні гасла, тепер божеволіли.

На них миготіли списки імен. Суми хабарів. Записи телефонних розмов. Протоколи допитів, яких ніколи не мало бути в публічному доступі. Люди виходили з машин, зупинялися посеред тротуарів, піднімали телефони до неба. Світлина Стерлінга з написом «ОБ'ЄКТ ЛІКВІДАЦІЇ: СИСТЕМНА ПОМИЛКА» горіла на фасаді готелю «Хілтон».

Дані, які я вивільнив через «бекдор» Слінкі, почали свою роботу. «Відлуння» обернулося проти власника.

— Подивись на них, Марго, — я вказав рукою на вогні міста. — Вони більше не «файли». Вони — свідки.

Маргарет дивилася на хаос, який ми влаштували, і на її губах з’явилася дивна, майже божевільна посмішка. — Ти випустив вірус правди, Максе. Але правда без сили — це просто хаос. Стерлінг вже перегруповується. Він запустить «Фенікс» через годину, використовуючи супутниковий зв'язок. Він оголосить цей витік терористичною атакою. Він зробить тебе головним ворогом нації.

— Нехай спробує, — я витягнув із кишені диктофон і поклав його поруч із нею. — Поки в мене є ти і цей запис, версія історії належатиме нам.

Слінкі заглушив двигун. Настала тиша, яку порушував лише звук дощу, що барабанив по даху фургона, і далекий гул сирен.

— Куди тепер, шефе? — тихо запитав Слінкі, витираючи піт із лоба. — У нас мало бензину і майже немає друзів.

Я подивився на Маргарет, потім на місто, що палало в електронній агонії. — У Неваду. Туди, де «Фенікс» намагається розправити крила. Ми не просто втекли, Слінкі. Ми перейшли в наступ.

Я закрив очі на мить, відчуваючи, як фургон злегка гойдається на вітрі. У моїй голові все ще звучало відлуння того цифрового світу, але тепер воно було тихим. Вперше за багато років я знав, що наступний крок залежить тільки від мене, а не від алгоритму.

Ніч розплати тільки починалася.