Глава 4. Велике перезавантаження

Я активував ключі. Дані, які я бачив, почали виливатися з моєї свідомості в зовнішню мережу через «бекдор», який тримав Слінкі.

Списки заархівованих політиків, плани Стерлінга, алгоритми маніпуляцій — усе це полетіло в публічні хмари, на сервери газет, на смартфони мільйонів людей. Це був цифровий теракт неймовірного масштабу.

Світ Монтани остаточно зник. Я відчув різкий, холодний удар реальності.

Удар перший: Біль у плечі повернувся з силою розпеченого заліза.

Удар другий: Запах гару, пилу та свіжої крові.

Удар третій: Звук розбитого скла та крики найманців «Аегіса» десь у коридорі.

Я розплющив очі. Я лежав на підлозі в залі «Омега». Поруч зі мною, у калюжі крові, лежав диктофон. На його маленькому дисплеї світилося: UPLOAD COMPLETE.

Маргарет стояла переді мною. Справжня. Її обличчя було блідим, як крейда. Вона дивилася на свій планшет, де тисячі червоних повідомлень свідчили про повну втрату контролю над даними.

— Що ти накоїв... — прошепотіла вона. — Ти зруйнував порядок. Тепер почнеться війна. Справжня війна.

Я підняв «Кольт», рука тремтіла, але погляд був твердим. — Краще війна за правду, ніж мир усередині твоєї брехні.

Гуркіт у коридорі змінився на чіткий, ритмічний тупіт важких черевиків. Це не були кроки рятувальної групи. Це був звук розстрільної команди.

Маргарет схопилася за рацію на поясі, її пальці тремтіли. — Група «Альфа», це Маргарет! Доповідайте статус! Код доступу «Призма-9»! Відкрити двері негайно!

У відповідь пролунало лише холодне, цифрове шипіння. А потім — голос Стерлінга, спокійний і такий же далекий, як зірки над Вашингтоном. — Маргарет, люба... Ти припустилася помилки. Ти дозволила «Відлунню» покинути стіни Бібліотеки. Тепер ти не частина рішення. Ти — частина витоку даних.

Обличчя Маргарет зблідло. Вона зробила крок назад, впустивши рацію на бетон. — Стерлінг? Що ти робиш?

— Протокол «Чиста дошка», — відповів голос. — Жодних свідків. Жодних архівів. Тільки нова версія історії, де ви обоє загинули від рук терористів. Прощавай.

Двері залу «Омега» здригнулися від першого вибуху направленого заряду. Сталь почала вигинатися всередину.

— Максе... — Маргарет подивилася на мене. В її очах я вперше побачив не жадобу влади, а первісний жах людини, яку щойно викинули на смітник історії. — Він уб'є нас обох.

Я намагався встати, спираючись на розбитий термінал. Кожне слово Стерлінга підтверджувало те, що я бачив у симуляції: люди для нього — лише змінні в рівнянні. І тепер ми стали від’ємними числами.

— Ласкаво просимо в реальність, Марго, — прохрипів я, піднімаючи «Кольт». — Тут за помилки платять свинцем.

Раптом стіна в дальньому кінці залу, там, де проходив старий технічний тунель для обслуговування кабелів, вибухнула всередину. Хмара пилу й уламків заповнила приміщення. Крізь завісу диму прорвалися сліпучі фари важкого броньованого фургона.

Машина з диким вереском шин розвернулася на місці, збиваючи серверні стійки. Бокові двері відчинилися, і в прорізі з’явився Слінкі в заляпаній мастилом бандані, тримаючи в руках старий добрий карабін.

— Таксі замовляли, панове?! — закричав він, відкриваючи вогонь у бік головних дверей, куди вже вривалися перші бійці «Аегіса» в чорних шоломах. — Швидше в середину! У нас тридцять секунд, поки вони не підтягнули гранатомети!

Я схопив Маргарет за шиворот її розірваної сукні й потягнув за собою. Вона не опиралася, вона була в заціпенінні. Я заштовхнув її в темне нутро фургона, а потім завалився сам, відчуваючи, як сили остаточно покидають мене.

— Тисни, Слінкі! — крикнув я, зачиняючи важкі двері.

Кулі дзвонили по броні фургона, як град по залізному даху. Машина рвонула вперед, врізаючись у купу сміття і зникаючи в темному горлі тунелю метро.