Глава 2. Гітчхайкер у системі

Світ Монтани почав розриватися на шматки, наче стара кіноплівка в перегрітому проєкторі. Білі спалахи прошивали небо, а замість спокійного шелесту дощу я почув механічний скрегіт жорстких дисків. Я чекав, що за цим піде темрява і справжній біль у розтрощеному підвалі Бібліотеки, але реальність виявилася куди химернішою.

Я все ще стояв на пероні, але тепер він був прозорим. Під моїми ногами, замість бетону, пропливали нескінченні каскади зеленого коду.

— Максе! Не рухайся! Ти зараз на самому краю стека пам’яті! — Голос пролунав зовсім поруч, але це була не Маргарет.

Я різко розвернувся. Біля лави, де раніше сиділа старенька з газетою, тепер стояв Слінкі. Він виглядав дивно: його контури злегка тремтіли, а замість своєї звичної брудної бандани він був одягнений у бездоганний білий костюм, який виглядав на ньому так само природно, як сідло на корові.

— Слінкі? Тебе теж затягнуло? — я зробив крок до нього, але він виставив руку вперед, зупиняючи мене.

— Не підходь ближче, друже. Моя «оболонка» тут — це вірусний ін’єктор. Якщо ми торкнемося, система вирахує нас обох за наносекунду. Я не «затягнутий», Максе. Я вломився. Я — твій бекдор.

Слінкі швидко озирнувся на будівлю станції, де за склом «той інший Макс» усе ще повільно пив свою цифрову каву.

— Слухай уважно, бо в нас обмаль часу, — прошепотів він, і його обличчя на мить розпалося на пікселі й знову зібралося. — Маргарет не просто копіює твою свідомість. Вона використовує тебе як «антивірус». Твій досвід детектива, твій інстинкт виживання — вони потрібні «Відлунню», щоб знаходити й знищувати таких, як я, у реальному світі. Ти зараз — серце їхньої глобальної системи безпеки.

— Тож витягни мене звідси! — я відчув, як лють знову піднімається до горла. — Вбий цей процес!

— Я не можу просто натиснути «Delete», Максе. Твій мозок під’єднаний до «Омеги» через нейрошунт. Якщо я просто розірву зв’язок, твої мізки вигорять швидше, ніж ти встигнеш вилаятись. Ти маєш дійти до «точки виходу» сам.

Слінкі простягнув мені руку, але не доторкнувся. Між його пальцями і моїми проскочила маленька блакитна іскра — набір команд, замаскований під статичну електрику.

— Це ключі від «Другого контуру». Ти маєш змусити систему повірити, що ти — адміністратор. Іди в будівлю станції. Знайди «себе» за столом. Ти маєш подивитися йому в очі й забрати контроль.

— А що буде з тобою? — запитав я, дивлячись, як постать Слінкі починає тьмяніти.

— Я буду відволікати «наглядача». Маргарет вже знає, що в системі сторонній шум. Вона йде сюди.

Раптом небо над пероном затягнулося криваво-червоними хмарами. З гучномовців станції замість оголошень про поїзди пролунав голос Маргарет, але тепер він був позбавлений будь-якої людяності. Це був гуркіт обвалу.

«ВИЯВЛЕНО НЕЗАКОННЕ ВТРУЧАННЯ. СЕКТОР 27-С — ІЗОЛЯЦІЯ. ОЧИЩЕННЯ ПОЧАТО».

— Біжи, Максе! — крикнув Слінкі. Його білий костюм почав чорніти, перетворюючись на потік програмного коду, який кинувся назустріч червоним хмарам, створюючи навколо мене захисний кокон. — Знайди термінал! Повернися в реальність, поки є куди повертатися!

Я розвернувся і кинувся до дверей кафе. Світ навколо вив і здригався, але я знав: єдиний спосіб прокинутися — це зустрітися з самим собою.