Глава 1. Корекція сприйняття

Я стояв на пероні, і світ навколо мене був до нудоти досконалим. Дощ у Монтані не пах пилом чи мокрою землею; він пах озоном і стерильністю, як повітря в операційній після кварцування. Кожна крапля, що падала з сірого неба, мала однакову вагу, однаковий розмір і падала з математично вивіреною частотою. Я подивився на свої долоні: вони були чистими. Жодної кіптяви від вибуху в Бібліотеці, жодного сліду пороху, жодної подряпини.

Моє тіло почувалося легким, аж занадто легким. Біль у лівому плечі, який ще хвилину тому випалював мені мозок, зник, залишивши по собі лише фантомне оніміння.

— Це не Монтана, — прошепотів я, і мій власний голос здався мені записаним на старий магнітофон і відтвореним через дорогі динаміки.

Я підійшов до великого панорамного вікна станційного кафе. Всередині горіло затишне жовте світло. За столиком біля вікна сидів чоловік у поношеному коричневому плащі. Його обличчя було в тіні, але я впізнав цей силует. Це був я.

Моє відображення в склі не копіювало моїх рухів. Поки я стояв на пероні під дощем, «той інший Макс» у кафе повільно піднімав чашку кави. Його руки були обплутані тонкими, ледь помітними сріблястими нитками, що йшли кудись під стелю, гублячись у темряві. На його обличчі застигла маска абсолютного спокою — того самого спокою, який обіцяла Маргарет.

— Максе, припини супротив, — голос пролунав не ззовні, а прямо в моєму черепі, вібруючи в кістках. — Синхронізація ще не завершена. Твій неокортекс намагається відторгнути вхідний потік даних. Якщо ти не зупинишся, ми пошкодимо критичні сектори твоєї довготривалої пам'яті. Ми не хочемо тебе стирати. Ми хочемо тебе зберегти.

Це була Маргарет. Її голос був позбавлений задишки, болю чи каяття. Це був голос алгоритму, який навчився імітувати людську ніжність.

Я зціпив зуби так, що затріщали щелепи. — Ти не збережеш мене, Марго. Ти збираєшся зробити з мене експонат у своєму цифровому музеї мертвої свободи.

Я замахнувся і вдарив кулаком по склу вітрини. Але замість звуку розбитого скла пролунав низький електричний гул — звук трансформатора під високою напругою. Поверхня скла не розлетілася на уламки; вона пішла концентричними колами, як вода, в яку кинули камінь. На мить зображення затишного кафе «попливло». Крізь пікселі, що розпадалися, я побачив справжню картину: холодний бетонний зал, ряди серверних стійок, що миготіли зловісним червоним світлом, і своє справжнє тіло, обвішане датчиками, яке конвульсивно здригалося на металевому столі.

Світ Монтани почав «лагати». Кольори ставали занадто насиченими, небо спалахувало яскраво-зеленим кодом, а фігури людей на пероні завмерли в неприродних позах, чекаючи на перезавантаження сценарію.

— Це помилка, Максе, — знову промовив голос Маргарет, тепер уже з відтінком металевої загрози. — Ти бачиш «шум». Це побічний ефект відладки. Просто закрий очі. Дозволь «Відлунню» заповнити порожнечу. В реальності тебе чекає лише смерть від втрати крові на брудній підлозі. Тут — ти житимеш вічно.

Я знову подивився на своє відображення в склі. «Той Макс» у кафе нарешті підняв очі й подивився прямо на мене. В його погляді не було життя — лише нескінченні рядки цифр, що бігли по зіницях.

— Краще померти в бруді, ніж жити в коді, — процідив я.

Я відступив на крок, шукаючи всередині себе ту єдину річ, яку вони не змогли підробити — свою лють. Я почав згадувати кожен удар, кожну зраду, кожну секунду справжнього болю. Я використовував цей біль як таран, намагаючись пробити стіну цієї золотої клітки.

Світ навколо мене почав розсипатися. Табличка з розкладом «01-08-45» спалахнула і перетворилася на напис: CRITICAL SYSTEM ERROR. Дощ перетворився на статичний шум.

Я заплющив очі й стрибнув — не вперед, а вглиб самого себе, туди, де ще жевріло справжнє «Відлуння» минулого, яке вони не змогли відредагувати.