Частина 2: Пробудження в Морзі

Коли Олег знову розплющив очі, він відчув не просто холод, а справжній, пронизливий крижаний потік, що проникав крізь кожну клітину його нового тіла. Він належав йому, це тіло – він відчував його, міг рухати пальцями, зігнути ногу, але воно було чужим, незнайомим, тонким, майже виснаженим. Запах формаліну, такий різкий і їдкий, стояв у повітрі, роз'їдаючи ніздрі, викликаючи нудоту. У горлі першило, а в легенях, здавалося, осіла холодна, затхла волога.

Він повільно, з зусиллям повернув голову. Антон стояв над ним, його обличчя, освітлене тьмяним жовтуватим світлом лампи, було зосередженим, але спокійним. Його очі за круглими окулярами здавалися глибокими і мудрими, ніби він бачив багато такого, що не підлягало поясненню. Олег відчув, як його тіло, це незнайоме тіло, здригнулося. Він був живий. Це було неймовірно. Але якою ціною?

"Ти проспав дві доби", – пролунав голос Антона, спокійний, мов дзюрчання струмка, що пробивається крізь каміння. У ньому не було ні поспіху, ні здивування. – "Я вже думав, ти зовсім відійшов. Пульсу не було, дихання ледь помітне. Думали, переохолодження... але це було щось більше". Він дістав з кишені свого білого халата металеву фляжку, відкрутив ковпачок і простягнув Олегу. "Випий. Це допоможе. Гарячий чай з чимось міцним. Для зігріву".

Олег невпевнено взяв фляжку. Його пальці були тонкі, з довгими нігтями, і зовсім не схожі на його колишні, міцні руки продавця. Він відчував кожну кісточку. Холодний метал фляжки обпік пальці. Він підніс її до вуст і відчув гіркуватий, але теплий напій. Чай з якимось дивним, міцним присмаком – не той, до якого він звик. Кожен ковток обпікав горло, але тепло розливалося по тілу, проганяючи крижаний холод.

"Дякую", – прохрипів Олег. Голос все ще був чужим. Він відчув, як слабкість потроху відступає, і його розум починає працювати ясніше, але паніка лише посилювалася з кожним новим усвідомленням.

"Нема за що", – відповів Антон, потиравши руки. – "Я Антон. Я тут патологоанатом. Звати мене так, як і мій дід, який теж працював тут. А ти хто, хлопче? Як тебе звати?"

Олег здригнувся. Ім'я. Його власне ім'я. Він спробував пригадати. Олег. Це ім'я було десь у глибині, але воно було відірване від нього, як чужий ярлик. Він на мить завагався. "Олег", – нарешті видавив він. – "Моє ім'я Олег".

Антон кивнув. "Приємно познайомитись, Олеже. Ну, тепер, коли ти повністю ожив, треба вирішувати, що з тобою робити. Документів у тебе немає. Ніхто тебе не шукає. Ти ніби з неба впав. Не пам'ятаєш нічого, кажеш?"

"Нічого. Зовсім нічого", – Олег відчув, як до очей підступають сльози. Це було жахливо – не знати, хто ти. Не знати, де твій дім. Не пам'ятати обличчя батьків, друзів. Його мозок був абсолютно порожнім, чистою сторінкою, на якій не було написано ані рядка. Усе його минуле – дитинство, школа, університет, перша робота, подорожі, кохання, страхи, радощі – зникло. Обнулилося. Це було не просто забуття, це було знищення. Він був як аркуш паперу, з якого стерли всі чорнила, залишивши лише порожнечу. Він був ніким.

"І це... це лякає", – додав він, його голос тремтів. – "Я не знаю, хто я. Я не знаю, звідки я. Це... це жахливо".

Антон дивився на нього з розумінням, але без зайвих емоцій. Він бачив багато людського горя і страждань. "Буває, хлопче. Наш світ зараз такий. Люди з'являються і зникають. Дехто хоче забути минуле, дехто втрачає його. У тебе є дивний шанс почати все заново. Без вантажу. Без зобов'язань. Це може бути і благословенням".

Олег не розумів, як це може бути благословенням. Він відчував лише тотальну розгубленість і порожнечу всередині. "Але... куди мені йти? У мене нічого немає. Ні грошей, ні одягу, крім того, що на мені". Він глянув на свій одяг. Старий, поношений костюм з грубої тканини, що пахла пліснявою. Це точно не було його.

"Ну, цей одяг вже нікуди не годиться", – Антон злегка посміхнувся. – "Але щось знайдемо. У мене тут є старі речі, що залишилися від... попередніх відвідувачів, яким вони більше не потрібні. Підійде для початку. А щодо того, куди йти... це вже твій вибір. Я не можу тебе тут тримати вічно. Це морг, а не готель".

Олег відчув новий напад паніки. Куди? Він не знав нічого про цей світ. Як тут живуть люди? Які гроші? Які закони? Які правила? Його мозок був наповнений знаннями про мобільні телефони, інтернет, автомобілі, про сучасну історію, але всі ці знання були абсолютно марними тут. Він був чужинцем, викинутим у невідомість. І найстрашніше – він не мав жодної прив'язки. Він був абсолютно вільним, і ця свобода лякала більше, ніж будь-яка неволя.

Антон підійшов до старої дерев'яної шафи у кутку, що скрипіла при кожному русі. Він витягнув звідти стос одягу: сорочку з грубого полотна, трохи потерту, штани, що були на кілька розмірів більшими, і старе, але тепле пальто. "На, одягнись. Поки що. Воно краще, ніж те, в чому тебе знайшли. А потім, може, знайдеш собі щось пристойніше".

Олег спробував встати. Його ноги були слабкими, але він зумів опустити їх на холодну, кахельну підлогу. Відчуття було дивне. Підлога здавалася дуже холодною, а його нові, тонкі чоботи, які, мабуть, також належали комусь іншому, були жорсткими і незручними. Він зняв старий, просочений запахом формаліну одяг і одягнув новий. Тканина була грубою, дряпала шкіру, але дарувала хоч якесь відчуття захисту від холоду. Пальто виявилося довгим і важким, приховуючи його виснажене тіло.

"І що тепер?" – запитав Олег, дивлячись на Антона. Він відчував себе дитиною, яка заблукала і шукає опори у першому зустрічному дорослому.

Антон, на подив Олега, не поспішав. Він жестом запросив Олега сісти на стілець, що стояв біля його робочого столу. "Тепер, хлопче, тобі треба звикнути. Звикнути до цього світу. Він не дуже привітний до тих, хто не знає правил. Але він і не злий. Просто... такий, як є. Я бачу, ти розумний. Хоч і пам'яті немає. Але ти не зовсім пропащий. Ти маєш шанс. І я тобі трохи допоможу. Поки що. А далі – сам. Так буває. Люди губляться, а потім знаходять себе. Або створюють себе заново".