Передмова

Ця книга — не про розрив і не про втрату. Вона — про тишу після. Про ту дивну, майже священну тишу, у якій людина вчиться знову дихати — без того, кого колись любила до безтями.

Це історія про порожнечу, яка не лякає, а вчить слухати себе. Про мовчання, що замінює крики, і про спогади, які залишаються навіть тоді, коли час уже стер обличчя імена.

У цій книзі немає вигаданих героїв. Є лише “він” і “вона”. Без імен, бо імена не мають ваги, коли йдеться про кохання, що болить. Іноді достатньо лише дотику, аби назавжди змінити людину. У кожному рядку — пульс живої шкіри, відлуння пам’яті, биття серця, яке досі тріпоче від дотику, що давно минув.

Це не роман. Це — сповідь. Без моралі, без прикрас, без хепі-енду. Тут не буде катарсису у звичному сенсі — лише світло й тіні людської душі, що вміє кохати навіть тоді, коли від кохання залишилося тільки відлуння.

Бо тут кохання не рятує. Воно нищить, очищує, оголює до кісток. Але саме в цьому знищенні народжується щось більше, ніж спокій — розуміння. Усвідомлення того, що любов — це не завжди про двох. Часто — це шлях одного. І цей шлях завжди проходить через біль.

Кожен, хто кохав по-справжньому, знає свою ніч — ту, де тиша має вагу крику, а місяць дивиться у вікно так само, як колись дивилася вона.

Ця історія — не вигадка. Це пам’ять, що стала літерами.
Це голос, який більше не чекає відповіді.
Це серце, яке не змовкло — навіть після того, як його перестали слухати.

Це — «Відлуння».

Книга про любов, яка не пройшла. Про біль, який перетворився на світло. І про тишу, у якій народжується нове життя.