Частина 12.2

Сергій

 Дивні міражі розвіялися, варто було Сергію наздогнати Ефіру та Стеллу на наступному пагорбі, де подихи вітру вже розганяли гаряче повітря. Схоже, розумні дівчата просто солідарно дременули з утвореної особливостями рельєфу духовки, а Сергія, з його неспішними посиденьками, елементарно «поплавило».

Будівля на пагорбі виявилася таки маяком, щоправда, безлюдним, закритим на замок й досить занедбаним, єдиною його принадою було місце розташування. Маяк стояв на високій скелі на самому кінці  острова. Й тут вже вітер гуляв такий, що Сергію хотілось міцно тримати не лише Ефіру, яка завбачливо повернулася до його рук, а й Стеллу. Особливо коли дівчина стала на великий камінь на самому краю, споглядаючи, як внизу море люто штурмує берег. Вітер шарпав її білу сукню, наче намагався чи то здути дівчину з  небезпечного виступу, чи то роздягнути.

— Краса, — розкинула руки Стелла, немов опинилася на носу Титаніка. В цей момент вітер зірвав з її голови бейсболку та розтріпав довге темне волосся, яким Сергій мимоволі замилувався. Бейсболка стрімко полетіла, а потім поскакала по камінню повз маяк.  Ефіра спритно зіскочила з рук чоловіка й рвонула навипередки з вітром ловити «мишу». Стелла розсміялася, крутнулася на одній нозі й помчала наздоганяти кішку. Сергій провів їх посмішкою, зітхнув та попрямував слідом.

А бейсболка все летіла й підскакувала по камінню. Вона викотилася на край бескиду й підхоплена вітром полетіла далі,  вниз, де виднівся невеликий піщаний пляж. Ефіра на краю скелі на мить розчаровано зупинилася, але потім тріпнула хвостом й поскакала в обхід. Стелла за нею. Сергій подумки чортихнувся, оцінивши їх прекрасні спринтерські здібності, проте пішов слідом. Коли він нарешті наздогнав своїх прудких дівчат, вони вже спіймали бейсболку, обійшли пляжик й навіть щось азартно розкопувати в піску.

— Що у вас тут? Черговий храм Афродіти? — спитав Сергій присідаючи поряд на камінь та з цікавістю спостерігаючи за злагодженими діями дівчини та кішки.

— А ти тренував свою кішку на пошук археологічних цінностей? — хмикнула Стелла, відгортаючи мокрий пісок від якоїсь чи то гілочки, чи то палиці, що стирчала з піску.

— Ха, Ефіра сама кого хочеш натренує, — посміхнувся Сергій.

Тим часом кішка проскочила між руками дівчини й опустила мордочку в утворену яму, щось там ще погребла і переможно повернулася до своєї помічниці. Стелла нахилилася й ще трохи розгорнувши пісок, посмикала й витягла якийсь покручений шматок металу. Задумливо його оглянувши, дівчина пройшла до води, сполоснула знахідку від піску, потерла якимось камінцем.

— Й почати вона вирішила з мене. Глянь на це, — озирнулася Стелла, демонструючи свою знахідку. Сергій встав, підійшов. В руках дівчина тримала смужку світлого, обліпленого мушлями металу шириною в пару сантиметрів та довжиною близько п’ятнадцяти. Крізь бруд та нарости дрібних мушель місцями було помітно якийсь візерунок, у виїмках якого проглядали дрібні камінці. Завершувалася та смужка кривим, немов оплавленим наростом. Сергій здивовано покрутив знахідку в руках.

— І що це таке?

— Схоже на прикрасу. Ну, шматок прикраси. Можливо давньої… — Стелла забрала знахідку, подивилася крізь неї на сонце й показала Сергію дрібні дірочки на металі, а також те, що наріст на кінці, то обліплений металом та мушлями прозоро-червоний камінь розміром з дрібний абрикос.

— Угу, або побиту життям деталь якогось пристрою та шматок скла, які вигадливо поєднали бруд та мушлі, —  хмикнув Сергій придивившись до візерунка. Той нагадував знайомі «доріжки» на платах.

— Думаєш сміття?

— Скоріш за все, але можемо взяти з собою та роздивитися в іншому прохолоднішому місці, бо в цій духовці мене зараз так поплавить, що я тобі й казку про давні цивілізації розкажу —  мотнув головою Сергій, бо на голубому фоні неба за дівчиною, почали проявлятися чергові міражі – чи то космічний корабель, чи то напівпрозоре летюче місто.

Прикривши очі Сергій потер обличчя, присів, нахилився до води, умився. До цього пляжу вітер не діставав, а от сонце палило нещадно, немов намагаючись випалити залишки нещасних рослин, котрі якимось дивом ще вижили посеред цього голого каміння, а за компанію розплавити й мозок самовпевненому туристу. Але якщо рослинки якось трималися, то в своїх здібностях витримати нещадну активність сонця Сергій вже не був невпевнений. 

— Вмовив, повертаймося, — кивнула Стелла, витираючи піт з обличчя.

— Ефіро, пішли додому, — махнув рукою Сергій, радіючи, що його міраж вже розсіявся на кілька майже непомітних хмар, нехай одна з них і підозріло нагадувала невеликий літальний апарат з його снів.

Ефіра діловито поскакала стежкою поперед людей.

Зворотній шлях чомусь дався важче. Сергій ледве волочив ноги та й Стелла якось затихла. Одна Ефіра, котра десь на середині шляху повернулася на руки чоловіка, була цілком задоволеною життям та з виглядом цариці споглядала околиці.

Ірада

Зачинивши за собою двері відведених їй покоїв Ірада з полегшенням видихнула. Її дійсно наздогнала втома, а ще хотілося зупинитися та розсортувати враження. Дівчина неквапливо роздягнулася, зняла прикраси, скупалася, вдягнула приготовану їй тонесеньку нічну сорочку та з насолодою розтягнулася у широкому зручному ліжку.