Частина 10.2

Сергій

Сергій відсторонено дивився на блакитне небо за вікном, чекаючи доки його остаточно відпустить яскраве сновидіння, потім потягнувся за телефоном. Телеграм канали сповіщали, що перелік тривог в Україні цієї ночі був невеликий, лише на півдні ППО виловило десяток шахедів. Видихнули, живемо далі. Сергій пробігся по повідомленнях від батьків, побратимів, потім безцільно погортав стрічку твітера, доки випадково не натрапив на зображення, що перегукувалося з його сном. Збільшив, уважніше оглянув вкриту пір’ям іншого кольору, але явно знайому істоту, погуглив і за деякий час вже задумливо вивчав сторінку Вікіпедії, яка описувала такого собі археоптерикса.

 — Угу, то цей симпатяга наш мешканець. Прекрасно, принаймні біполярного розладу я не маю, бо ж Стелла, наче, казала, що ознакою тієї «чарівної» хвороби є сни про інші світи, —  пробурмотів Сергій, посуваючи Ефіру, що завовтузилася під його боком. Кішка підняла голову, невдоволено кліпнула на чоловіка й почала старанно вилизувати лапи.

— Подумаєш, сниться якийсь ящерохвостий вимерлий птах. Але ж наш, відкопаний абсолютно земними археологами, — продовжив Сергій, автоматично погладжуючи кішку. —  Правда? —  поглянув він на Ефіру. Кішка припинила вилизування лап й потерлася головою об його руку, наче повністю погоджуючись. — Й те, що жив цей красень в юрському періоді, якихось там 150 млн років тому, то вже несуттєво. Міг же мій мозок просто довільно обробити якісь випадкові дані? Міг та, напевне, саме так і зробив. Накреативив… — завершив свою думку Сергій піднімаючись з ліжка. Ефіра критично подивилася на хазяїна.

Сергій попрямував до дверей, зняв з них саморобний «кондиціонер» (дізнавшись, що вмикання кондиціонера тут платне, чоловік не довго думаючи, змайстрував з підручних матеріалів фіксатор для дверей, щоб вночі вітер спокійно видував з кімнати денну спеку), закрив, потім відкрив ширше вікно та попрямував до ванної кімнати.

Окинувши поглядом своє відображення у дзеркалі, він зітхнув й потягнувся за бритвою —  після сніданку у планах значилася ще одна екскурсія зі Стеллою, тож варто мати пристойний вигляд.

Сніданок, Стелла на парковці, швидкі збори і ось вони вже їдуть вздовж майже промислового пейзажу (якісь ангари, труба котельні), що тягнеться вздовж безлюдного пляжу, в інший бік острова. Тут було значно менше рослинності, проте більше приємно-прохолодного вітерця та прекрасна вільна дорога з правого боку якої мальовничо шуміло море. Потім Стелла повернула вглиб острова та петляючи гірським серпантином заїхала на вкриту лісом гору, обіцяючи показати «дещо цікаве». Не обманула, цікавинки почалися просто з парковки, де машину зустріли… павичі. Ці птахи у Сергія жодним боком не асоціювали ані з лісом, ані з горами, ані з Грецією. Але кого ж цікавили його стереотипи?

Групи дорослих павичів в компанії різнокаліберної малечі діловито прогулювалися між автомобілями та багатозначно-запитально поглядали на туристів. А варто було Стеллі з Сергієм полишити авто, як їх впевнено оточила трійка синьошиїх гопників, з виглядом «Сємки є? А якщо знайду?». Ефіра на руках Сергія невдоволено фиркнула й забралася чоловіку на плече.

 «Павичий рекет» Сергій зустрічав вперше, тому хмикнув й витягнув з кишені перше, що трапилося під руку — бублик. Птахи кілька разів дзьобнули те сумнівне частування й обурено вирячилися на «благодійника».

— Ну вибачайте, я не знаю, що ви їсте, —   розвів руками Сергій.

— Та просто поламай бублик. Вони їдять все, по суті, це ті ж кури, тільки більші, —   сказала  Стелла, закриваючи дверцята авто.

— Нічогенький аналог. Ти ще скажи, що й живуть ці «горобці» тут з сивої давнини, особисто занесені якоюсь богинею Олімпу.

— Ну, згідно з міфами, Родос дійсно подобався богам. Навіть назву свою він отримав, кажуть, від Геліоса, бога Сонця, який отримав цей острів в дар від Зевса і назвав ім'ям своєї дружини – Роди.  Дружина Геліоса була, як розумієш, теж не простою смертною. Донька Посейдона і (щодо мами міфи мають кілька версій) чи то Амфітріти, чи то Афродіти, чи то тельхіни Галії. Мені більше подобається версія з тельхінами.

— Чому? І хто це взагалі такі? Вперше чую.

— Тельхіни це морські божества, відомі, як майстерні ковалі та чаклуни. В давнину такими вважали жителів Родоса. Тельхінам приписувалося винайдення обробки металу, іноді навіть створення серпа, яким Кронос кастрував свого батька Урана, а також створення магічного тризубця для Посейдона. Ну і ще вони, за легендами, здатні були викликати дощ, сніг, хмари та уміли змінювати свій вигляд.

— Оу, то я приїхав в гості до давньогрецьких богів-майстрів? А так і не скажеш, куди не поглянь, самі оливки та готелі, — махнув рукою Сергій. Один з павичів вирішив, що це йому щось дають і дзьобнув чоловіка за палець. — Ай, а ці боги могли завести собі менших та мирніших пташок? Чи хоча б не туристами їх годувати, — потрусив рукою Сергій під сердите шипіння Ефіри.

— Не за адресою претензія. На Родосі вже давно й ґрунтовно оселилося християнство. Тож, навіть якщо за часів давніх богів тут і жили ці царські пташки, то явно не ці, —  розсміялася Стелла. — Цих завіз один цілком сучасний підприємець, років десять тому, щоб було чим заманювати туристів. Бо, знаєш, імітація дороги на Голгофу, в путівниках викликала недостатньо ентузіазму.

— Та звичайно, з павичами ж йти на Голгофу, воно значно веселіше, — не втримався від смішка Сергій, акуратно наступаючи на бублик на землі, щоб розламати.