Частина 7

Сергій

Сергій з Ефірою сиділи на морському узбережжі та слухали неспішний шепіт хвиль. Перший день відпустки пройшов досить насичено. Знайомство з  розпорядком готелю, з реабілітологом, який знаходився в іншому, значно більшому готелі, до якого його підвезла Ілона, довге опитування через перекладача та складання плану занять та рекомендацій, перше заняття. Після всього цього Сергія вистачило лише на неквапливу прогулянку до свого готелю та побіжний огляд найближчих околиць невеликого і зовсім малолюдного грецького поселення. Вдень на вулицях чоловік зустрів буквально трійко туристів, та й то лише біля крамниць, ввечері, у його готелі, теж людей було небагато. Біля басейну в кафе зібралася лише пара німців та трійко молоді, що спілкувалася французькою. Сергій зайняв крайній столик, трохи поспілкувався з барменом (грецько-англійська та україно-англійська непогано порозумілися на елементарних фразах з використанням міміки) повечеряв та вирішив перед сном пройтися нарешті до моря. Занадто давно він не бачив мирного узбережжя…

Сергій сів на ще теплу гальку задумливо роздивляючись фіолетові контури турецьких островів на обрії. Пустий пляж, у віддалені маленьке кафе з кількома відвідувачами, звідти ледь чутно якусь музику, тепле повітря, аромат солі, шепіт хвиль і нескінченний потік спогадів, що нашаровувалися одне на одне. Спогадів про мирне життя і розбите війною українське узбережжя, про побратимів, що зараз на війні і про тих, хто назавжди полишився там, про неймовірно далекі за відчуттями часи, коли море для нього було лише місцем відпочинку, а слово «війна» лише словом...

Ефіра, яка розслаблено лежала у Сергія на колінах, раптом зацікавлено озирнулася. Прослідкувавши за поглядом своєї улюблениці, чоловік побачив що берегом неспішно йшла  струнка темноволоса жінка у червоно-чорній сукні. На майже безлюдному пляжі вона впадала в очі, як квітка, що всупереч війні розквітла на подвір’ї вщент розбитого дому. Сергій мотнув головою, аби прогнати черговий похмурий спогад. Ті великі яскраво-червоні тюльпани, що, немов прощання рідної землі зі своїми героями, навесні 2022 року щедро вкривали розбиті подвір’я на сході, йому часом досі снилися.

 Тим часом жінка присіла неподалік, обійняла коліна руками. Ефіра встала, зацікавлено пройшлася й раптом почала підкрадатися до незнайомки, наче побачила якусь мишу.

— Ефіро… Стій, куди це ти? — здивовано мовив Сергій. Але кішка лише відмахнулася кінчиком хвоста.

— І звідки, ти така красуня? — помітила кішку незнайомка та простягнула руку, щоб її погладити.

— Ви з України? — здивовано спитав Сергій ще до того, як встиг подумати чи доречно щось питати.  За весь день, навкруги звучала грецька, англійська, німецька, іноді італійська мови. Навіть Ілона розмовляла не українською, а російською. Тому почути саме українську було дуже несподівано.

— І ви? — незнайомка зацікавлено повернулася.

Сергій спіймав себе на дивному дежавю. Він точно знав, що зустрів цю панянку вперше (таких красунь не просто забути), але водночас щось в ній здавалося настільки знайомим, що складалося враження, наче він має справу з провалом пам’яті. Але ж, ніби, амнезій у своєму стосику діагнозів не мав, та й незнайомка не демонструвала  впізнавання…  

— Так… — трохи розгублено відповів чоловік

— Чудово! Складете мені компанію? — зблиснула щирою посмішкою жінка та невимушено погладила кішку, котра миттю припинила вдавати мисливця і задоволено вигнула спину. 

Сергій покосився на Ефіру, яка поводилася нетипово приязно, хіба що тріпнула хвостом, коли незнайомка спробувала почухати її за вушком. Але тут вже жінка миттєво зреагувала — прибравши руку від її голови. Акуратно провівши ще раз рукою від голови до хвоста кішки, незнайомка запитально подивилася на чоловіка.

— Гм. З радістю, як що вам підійде наша з Ефірою компанія, — невпевнено кивнув Сергій, ледве встигнувши прикусити язика, аби не спитати «чому це у такої красуні не знайшлося кращих претендентів?». Варіанти відповіді мали бути дуже цікавими, але він не певен був, що хоче їх знати.

— Чудово. Бо мені так не вистачає рідної мови…

— То поверніться в Україну, — знизав плечима Сергій. Панянки, які полишили країну і показово страждали від «важкого життя за кордоном», його трохи дратували. Він розумів, що бувають різні ситуації і не всі морально готові жити у війні, але… Але, чесно кажучи, бісило, коли він з побратимами по вуха у багнюці намагалися вигнати з землі загарбників, а якась «нещасна» писала у той час у соц. мережах розпачливі пости про відсутність гарного майстра манікюру у Польщі, чи «нелюдські муки» від несмачної їжі в США. Цікаво, які скарги зараз пролунають на Грецію? Спекотно? А якщо то порівняти з розпеченим до стану пательні, серпневим степом десь під Донецьком чи Херсоном? Та під безперервними обстрілами? Та в компанії кількох мертвих ворожих тіл? Добре, якщо ворожих…

— Так, це найлогічніше, що можна зробити, — зітхнула жінка, перериваючи стрімкий потік думок Сергія. — Але мій дідусь при смерті, а я обіцяла батькові бути з ним до кінця.

— А батько де? — спитав Сергій, вже подумки лаючи себе останніми словами. Він по інтонації вже здогадувався, яка буде відповідь.

— Загинув в квітні 2023, на сході, у маловідомому селі Новоукраїнка…

— Співчуваю.

— Він так мріяв про закінчення війни, — відсторонено почала говорити незнайомка, вдивляючись у морські хвилі, на яких зблискували багряні промені сонця, що вже майже торкнулося обрію. — Про те, як ми всі зберемося вдома, сядемо разом за стіл, мама запече гусака, брат звично спізниться, але цього разу таки приведе на сімейне свято свою кохану дівчину, бабуся напече пиріжків з маком… Вона пекла такі пиріжки… Батько казав, що за них душу можна продати, і що саме це дід і зробив. Обміняв на пиріжки душу, серце й робочі руки.