Частина 6.1.

Сергій відкрив очі, кілька секунд оговтувався від кольорового сну, а потім рвучко перекотився на ліжку та підхопив Ефіру, яка саме потягувалася. Кішка фиркнула, проте кігті не випустила, лише скривила мордочку, що можна було перекласти на людську мову —  «чим би дитя не тішилося».

— Добрий ранок, красуне. Робимо зарядку? — Сергій жартома розтягнув кішку, сів і вклав її на своїй шиї. Надів протез, акуратно виконав невелику розминку з тим пухнастим комірцем, потім пішов умиватися. На вході до ванної кімнати Ефіра невимушено зісковзнула з чоловіка, безшумно приземлившись на килимок — бризки вона не любила.

— Коти, то не тварина, то рідина, — хмикнув чоловік, провівши поглядом свою улюбленицю, та приймаючись за гоління. Настрій зранку був незрозумілий, бо сьогодні він мав виїжджати у … відпустку.

Взагалі-то Сергій до кінця війни не планував жодних відпусток, а тим паче з поїздками за кордон, куди зараз збирався, але…життя, то така непередбачувана штука… Після удару шахедів по майстерні, постраждалих не було, але сама будівля потребувала відновлення. На час ремонту частину виробництва перенесли у гараж Діда, але більшість людей довелося відправити у відпустку до відновлення майстерні. Сергій потрапив в число останніх. Але йому дісталася не просто відпустка, а ще й вказівка конкретної адреси, де саме її треба провести! Такого повороту подій він точно не очікував. Дід та новий колектив вирішили що Сергій заслужив подяку і замість пошуку нової роботи чи марудного сидіння вдома (наче, ж не казав нікому, що то його лякає найбільше!), організували йому «лікувальне провітрювання». І обговорювати це рішення Дід не дозволив. Сергій вперше в житті стикнувся зі свавіллям керівництвам у такій сфері. Командир, який в шию виганяє у відпустку, ще й сам її організовує, — це ж нонсенс! Але, мабуть, в Україні такі часи — важкі часи непересічних людей і суцільних несподіванок.

Як з’ясувалося, одна з родичок Діда ще до війни виїхала у Грецію, де влаштувалася працювати у турагентстві. З початком війни вона долучилася до допомоги своїм співвітчизникам, в яку входила і організація відпочинку та реабілітації пораненим військовим. Сергія вона запропонувала відправити на острів Родос у Середземному морі, де гарантувала не лише гарний тихий готель без повітряних тривог, а й наявність чудового, не засмиканого життям та війною, реабілітолога. Почувши цю пропозицію, Сергій з сумом спіймав себе на тому, що спокушають його нині нетривіальними приманками.

Але щедра пропозиція діда не закінчилася лише вказівкою адреси відпустки. Організація такої поїздки в умовах війни була шаленим квестом, який і здоровій людині не пройти. Мішок документів, що вимагався для отримання дозволу на виїзд за кордон, навіть для реабілітації, виявився таким, що Сергій би його сам ніколи не зібрав. Та він би й не починав! Відмахався б ще на початку списку тих папірців і дозволів. То всілякі Арестовичи вільно покидають країну без жодних проблем, а пересічному громадянину треба пройти сім кіл пекла розсипаючи мішок грошей, перш ніж хтось йому видасть подібний дозвіл. Але Дід заявив, що він, як істинний пенсіонер, не одного собаку з’їв на цих бюрократичних розвагах і бере це на себе. І якось це зробив! Сергію лише раз чи два довелося особисто з’явитися в якийсь кабінет, продемонструвати документи, помахати протезом та висновками медиків. Після таких подвигів Діда, відмовитися від організованої ним відпустки не змогла б і остання сволота. А таким Сергій себе не вважав.

— Готова до подорожі, красуня? — підморгнув Сергій кішці, що зацікавлено крутилася біля ніг.

Ефіра демонстративно стрибнула на майже зібраний рюкзак.

— Гаразд. Тоді сніданок і в дорогу.

Збори особистих речей не зайняли багато часу. Війна гарно продемонструвала, що все необхідне можна вмістити у рюкзак, навіть якщо половину того рюкзака займають ліки. Хіба що переноска для Ефіри в економ-формат трохи не вписувалася, але такі дрібниці Сергія вже не цікавили. Варіант полишити пухнасту подругу навіть не розглядався. Заради неї чоловік навіть самотужки подужав процедуру оформлення котячого паспорта.  

Таксі, потяг, перевірка при перетині кордону.

— Мдя, втікачі вже не ті, Тиса вже тепла, а вони досі потягами катаються, — хмикнув кремезний митник, перевіряючи документи одного з сусідів по купе Сергія.

— Маю право відвідати родину! І взагалі, я хоч не кота на лікування везу, як деякі, — фиркнув потертий чолов’яга, ховаючи документи та багатозначно киваючи на Сергія.  

— Гріх критикувати святу справу, — меланхолійно знизав плечима Сергій, якого ці спроби «підставити сусіда» не здивували.

Сусід по купе від початку справляв не найприємніше враження. Галасливий, самовпевнений, невдоволений всім і всіма, типовий диванний експерт. Він не замовкав з моменту появи в потязі. Обговорення останніх новин, влади, генералів, преси, міжнародних політиків, звірств мобілізації, заяви про те, хто має йти воювати, а кого не повинні чіпати. В число останніх він себе, звичайно, не записував. Чолов’яга презентував себе генієм військової справи, рівня Наполеону, якому для реалізації своїх талантів та впевненої перемоги України, не вистачає хіба що посади головнокомандуючого, і одночасно  заявляв, що він нещасна хвора людина, якій полишається «хіба що валити треба з цієї країни, бо нема чого тут ловити». Мабуть, тому Сергій не дуже вірив у справжність його інвалідності, довідкою про яку, цей чолов’яга хіба що не розмахував.

Сергій майже не долучався до його нескінченного монологу, старанно стримуючись від бажання щось заперечити,  бо давно вирішив, що кожен сам розставляє пріоритети та домовляється зі своєю совістю. І стороннім у ці складні процеси краще не втручатися. Що змінить суперечка Сергія з цим чоловіком? Шанси, що такий співбесідник почує чиюсь думку, окрім своєї, були дуже малоймовірні. Сергій дуже сумнівався, що варто витрачати сили, щоб його в чомусь переконати. Навряд чи цей «експерт» після задушевної бесіди з колишнім бійцем ЗСУ зійде з потяга та побіжить записуватися у військо. Навіть якщо ту бесіду примусово проведе наряд поліції, а завершиться вона в ТЦК. Але ж тоді виникає велике питання навіщо такий ухилянт війську? Щоб, наприклад, побратими Сергія під ворожим вогнем, ловили це непорозуміння по полях, як зайця, чи рятували від якоїсь самовбивчої дурні? Сумнівне щастя. Отож Сергій переважно відмовчувався, а про причину подорожі віджартувався, що везе на лікування кішку. Сусід з того жарту зробив свої висновки.