Частина 5.2.

Ірада

Бохлейн вивчав отримані результати обстежень Іради, доки дівчина перед дзеркалом старанно робила зачіску.

— Судячи з даних, це екстремальне купання дійсно якимось чином вплинуло на твоє енергетичне поле, але чи могло воно активувати можливість обміну інформацією із Зовнішнім полем? Мене бентежить те, що медики зафіксували такий ефект, — похитав головою чоловік.

— Чому? Якщо це так, то я зможу це використати у творчості. Не пам’ятаю, щоб чула про митців з такими здібностями. Може я навіть започаткую новий напрямок мистецтва! — легковажно посміхнулася Ірада.  

— Зможеш… Були… Цілком можливо, — скрушно зітхнув Бохлейн.

— Ти чомусь зовсім не радий, — дівчина озирнулася, притримуючи одне з пасм волосся, яке саме вкладала.

— А є чому радіти?

— Це ж шикарні можливості та перспективи!

— Ти пам’ятаєш, чим закінчують декхаї? — Бохлейн засмучено подивився на Іраду,

— Ой, та далеко не всі і не завжди, — не збилася з радісного тону дівчина.

— Ймовірність понад 50%

— 50 це не 100, — відмахнулася Ірада, розуміючи про що мова.

Бохлейн мав на увазі так званий «ефект перетягування». Деякі декхаї, з тих, хто міг не лише отримувати дані з Зовнішнього поля, але й обмінюватися з ним, врешті решт, полишалися там. В якийсь момент їх свідомість просто не поверталася, чи то «забувши» шлях додому, чи то знайшовши кращий дім. Було кілька версій вказаної проблеми, проте остаточної єдиної думки науковці ще не сформували. Загальноприйнятою версією було те, що оскільки попри всі досягнення медицини тіло старіє, свідомість декхаї в якийсь момент обирає собі краще буття, яке йому, начебто, обіцяє Зовнішнє поле. Цілком правдоподібна версія, якщо згадати, що кілька сезонів тому, так пішов один з найстарших декхаї, наставник великого Мохеджо, особистого радника правителя Ар'яварти та засновника Тріпури. Цей вічний старець (молодим його ніхто не пам’ятав) просто під час одного офіційного прийому сказав, що він смертельно від всієї цієї балаканини, біганини та фізичного буття в цілому, прикрив очі і… впав порожньою оболонкою.

  Але, попри цей нез’ясований ефект, загалом взаємодія із Зовнішнім полем давала неймовірні можливості. Декхаї якось під’єднувалася до величезної енергетичної мережі де отримувала доступ до безмежного об’єму інформації про життя планети. Свідомість декхаї могла переміщуватися у просторі та часі, «бачити» чужі життя та реалії так, наче особисто їх проживає. Проблема була лише в тому, що коригувати ці «подорожі» могла дуже невелика кількість декхаї, більшість же пливли за течією, намагаючись після повернення з’ясувати, які саме знання виловили в інформаційному морі. У таких подорожах тіло декхаї було по суті якорем. Ірада чула, що якщо декхаї дуже обдарований та занадто багато часу проводив на зв’язку з Зовнішнім полем, з часом його свідомість починає сприймати тіло, як заваду. Але Ірада була впевнена, що якесь невдале купання не могло її настільки змінити, щоб вона власне життя стала вважати завадою. До того ж можливі перспективи колись полишитися у Зовнішньому полі, непогано врівноважувалося тим, що декхаї, навіть колишні, були шанованими, забезпеченими і взагалі елітою суспільства. Так було через те, що дуже багато знань про цю планету й особливості її життя, принесли людям саме вони. Саме перший декхаї віднайшов сальвахес і вказав на їх біоспорідненість, наштовхнув на ідею створення дхаса…

-- Мені і 5% будо б забагато, — зітхнув Бохлейн, перебиваючи думки дівчини.

— Коханий, до рівня, коли свідомість намагається відкараскатися від старечого, нашпигованого імплантатами та біозамінниками органів тіло, мені ще дуже, дуже далеко.  Подивись на мене, хіба можна це сприймати завадою? — Ірада відклала вбік вбрання, яке збиралася надягнути, та зі спокусливою  посмішкою продефілювала перед чоловіком у самій білизні.

— Моєму тверезому мисленню — точно, — посміхнувся чоловік. — Ти ж чиста спокуса. Витончена, здатна запалити кров. Куди там цим ідеальним, ретельно відкоригованим аристократкам до твоєї дикої краси. Іди до мене… — Бохлейн відклав кварцевий диск з медичними висновками й повільно притягнув дівчину до себе.

— От тільки спробуй зіпсувати мені зачіску, — широко посміхнулася Ірада, задоволена побаченою реакцією. — Невже я даремно на неї стільки часу витратила?

— Ти будеш прекрасна, навіть якщо розтріпаєш волосся та загорнешся у шкіри, як сальвахес.

— Фу, гидота. Як тобі спало на думку таке порівняння? — невдоволено скривилася дівчина, проте дозволила вкласти себе на ліжко.

— Вибач. Але твоя краса дійсно не потребує всіх цих складних маніпуляцій, прикрас, косметики. А одяг на тобі у мене взагалі викликає лише одну думку —  як його повільно зняти… — шепотів чоловік цілуючи Іраду.

— Ми знову спізнимося на початок свята…

— І прекрасно, його учасники будуть більш розслаблені та неуважні до етикету. І, можливо, не питатимуть про твою пригоду.

Ірада тихо розсміялася відповідаючи на поцілунки та відганяючи думку, про те, що варто розказати Бохлейну, про сьогоднішній сон, який дуже нагадував доторк до Зовнішнього поля. Бо відчуття той сон полишив дивні. Наче й сон, але одночасно занадто логічний, реалістичний, насичений дрібницями… Ірада бачила якусь незнайому місцевість, цивілізацію, в якій єдиним знайомим елементом була потчі. Цікаво де ця цивілізація існувала? Про потчі взагалі кажуть, що вони є найзагадковішими істотами планети і, можливо, також мають доступ до Зовнішнього поля. Дослідники досі губляться в оцінці їх здібностей. Взагалі відносили людей та потчі віддавна складалися доволі химерно. Потчі є самостійним, розумним видом, який переважно зверхньо ставиться до всіх, але деякі з цих створінь обирають людей в компаньйони та підтримують енергетичний баланс такого щасливця. За це люди стараються забезпечити потчі максимально комфорті умови життя. Проте, щоб не робили люди, а потчі завжди полишаються  непередбачуваними, бо навіть якщо половину життя прожили з людиною, можуть одного дня без жодних причин чи попереджень піти. Чи то до іншої людини, чи то у дику природу, чи то взагалі оселитися у якійсь занедбаній халупі дхаса, чи поряд з сальвахес, на яких, кажуть, потчі наводять священний жах. У сні, який бачила Ірада, потча була вірним напарником людини. Другом, захисником. Хіба що до смішного маленьким.