Частина 4

День Сергія знову почався під повітряну тривогу та роботу ППО, тому сновидінням довелося швиденько звільнити місце реальності. Дорогою до лікарні на процедури, а потім на роботу, він, як і більшість українців, читав у телеграмі повідомлення про прильоти. У майстерні чоловік з подвоєним старанням взявся за замовлення для ЗСУ – збирання кабелів для ремонтної техніки. Ця робота була не важка, сидяча і не потребувала надмірної роботи мислення, тож руки працювали, а думки майже вільно блукали головою. Й іноді напрямок їх блукання набував досить химерних напрямків, бо в якийсь момент Сергій спіймав себе на тому, що намагається зрозуміти, як працювали деякі технології, побачені ним уві сні. Чоловік подумки посміявся з себе, але тут же згадав, що, наприклад, Менделєєв свою таблицю хімічних елементів побачив там же. Щоправда, наче казали, що це була сформована підсвідомістю робота багаторічних старань, а не поцуплена з фантазій ідея… Але яка в біса різниця, якщо буде результат? Будь-що підійде у боротьбі з цією навалою орків. Ще б придумати, як ті сновидотехнології детальніше роздивитися… Як віднайти у власній голові потрібний тумблер чи кнопку, щоб той сносеріал ставити на паузу чи «повертати камеру оператора» у потрібний бік? Струснувши головою, Сергій спробував відігнати думку, що, здається, він потроху їде дахом.

На телефоні знову дзенькнуло сповіщення про повітряну тривогу. Чоловік невдоволено покосився на гаджет, не плануючи реагувати, але тут йому на руки стрибнула Ефіра з виразом морди «полундра!».

— Дід, всі в укриття! Ефіра натякає, що у нас можливий приліт! — не довго думаючи крикнув Сергій керівнику, що проходив поряд. Сам же почав поспіхом збирати закінчені кабелі.

— Плюс, — кивнув шеф й тут же гаркнув на весь ангар. —  Перевірка на швидкість спуску. Хто останній спускається в укриття — полишиться премії!

— Дід, так не чесно, останнім буду я, — посміхнувся Сергій трохи незграбно піднімаючись та теж прямуючи до підвалу. Ефіра нервувала, бо зістрибнула з рук і бігла попереду, раз за разом повертаючись та нявкаючи, явно вимагаючи чоловіка прискоритися. Але бігати з протезом Сергій ще не  навчився.

— Так ти ж ще на премію не заробив, — вишкірився Дід, крокуючи поряд та читаючи повідомлення на телефоні. — МіГ злетів. Невже на мою скромну майстерню «кинджала» не пошкодують? Краще б грошима дали, я б стільки корисного хлопцям організував…

 Всі працівники майстерні на диво злагоджено та з жартами пробілися в укриття. Навіть Наталія, їх спеціаліст з електрозварювання, у якої було хворе коліно, поскакала. Сергія приємно здивувала така реакція. Він очікував дурних питань, аргументів, необхідності пояснювати чому зараз треба бігти в укриття, при тому, що зазвичай сповіщення про тривогу викликає лише синхронну лайку, але аж ніяк не полишення роботи. Більшість людей вже давно жили у режимі «та якщо я під час кожної тривоги бігатиму в укриття, мені й жити буде ніколи!». Загроза обстрілів чи прильоту шахедів нині вже не була приводом зупинки роботи магазинів, кав’ярень, та й не всі лікарні на неї реагували. Сергій буквально зранку здавав чергові аналізи на другому поверсі під завивання міської сирени та передзвін телефонів. Не можна сказати, що люди не боялися потрапити під обстріл, чи опинитися в точці прильоту або падіння уламків. Боялися, але… Більшість просто звикла жити з цим страхом, бо життя можна поставити на паузу на день, місяць, але не на роки.

Сергій з Дідом саме закривали двері в укритті за песиками, які слухняно з’явилися на свист господаря, коли поряд гримнуло, а земля під ногами відчутно здригнулася. Собаки, що крутилися під ногами, вмить злетіли сходами вниз.

— Приліт… — констатував Сергій, інстинктивно пригнувшись.

— Угу… Щоб їх розірвало. Знову витрати на ремонт! —  сердито плюнув Дід, дослухаючись до звуків за металевими дверима. — А зять наново говоритиме, що я знаходжу нетривіальні способи запросити їх на вечерю. Сподіваюся хоч холодильник у кабінеті вціліє, дружина ж на обід такий шматок запеченої качки дала, яким і зятя не гріх пригостити…

— А хто у вас зять?

— Пожежник… — зітхнув Дід дослухаючись до чергового гуркоту над головою. — О, а це вже ППО працює.

— Успіхів хлопцям.

 Сергій взяв на руки Ефіру, що продовжувала стурбовано крутитися під ногами, та почав акуратно спускатися крутими металевими сходами.

— А спитай у своєї вусатої, може можна вже виходити? —  пролунав в спину голос Діда.

— Ні, — впевнено мотнув головою Сергій, ледве втримуючи стурбовану кішку.

— Холера їх побий… Невже ще й уламків накидає? Свинособаки кляті, тільки й вміють що смітити, — скривився Дід підкріпивши свою думку міцним слівцем та теж попрямував вниз. — А не даремно їсть хліб твоя хвостата краса, — покосився він на Ефіру порівнявшись з Сергієм.

— Ти хоч раз її бачив з хлібом? — хмикнув Сергій.

— А соленики вона їсть? Чи кільця кальмара? Бо я котячу консерву в укритті не додумався заничити. А вона ж явно заслужила премію.

— Угу, ту яку я програв у спільному забігу.

— Ти програв, вона виграла. Може й з тобою поділиться, якщо гарно поводитимешся, — жартував Дід старанно ігноруючи гримання нагорі.

— А ти премію чим видаватимеш? — підтримав цю гру Сергій.

— Твоїй вусатій Ванзі — рибою. Заради такого навіть на риболовлю виберуся!