Частина 3.1

Сергій

Сергій прокинувся від того, що йому на груди стрибнула Ефіра. Чоловік рвучко видихнув, виринаючи з яскравих сновидінь, сфокусував погляд на кішці. Жирною Ефіра ніколи не була, але мала достатню вагу, щоб несподіваним стрибком збити подих. Сергій повернувся на бік, акуратно скидаючи пухнасту нахабу та мимоволі згадуючи, якою вона була, коли він її вперше побачив. Тоді, у тому нещасному голодному кошеняті, ніхто б не запідозрив майбутню красуню-сіамку з непересічним характером та майже містичними талантами.

Взагалі Сергій ніколи не відзначався надмірною любов’ю до котів. Його ставлення до них можна було описати однією фразою «є, то є, нема — теж нормально». У діда з бабою в селі завжди жили коти: деякі кумедні, деякі шкодливі, деякі гарні мишолови (такі зазвичай полювали ще й на сусідських курчат, за що отримували багатий набір прокльонів), деякі розумні (двері уміли відкривати, чи холодильник), але Сергій котів завжди сприймав лише, як невіддільний елемент дідівської хати. Батьки ж Сергія навіть думки не припускали завести кота у квартирі.  «Це ж шерсть, запах, клопоти!» закочувала матір очі від однієї думки в цьому напрямку. Проте, як показала практика, не так все й страшно. А якщо кішка розумна, то взагалі елементарно. Втім, до війни Сергій цього не знав, але війна міняє все та усіх, й іноді то робить зовсім несподівано.

Коли на передовій Сергій натрапив у розбитому вщент будинку на трьох брудних, худющих, ледве живих кошенят поряд з мертвою кішкою, він і подумати не міг, що одне з них буде жити з ним. Рятував просто тому, що це ж живі істоти, яким не пощастило опинитися посеред пекла влаштованого руснею. Чим більше навкруги було смерті, тим ціннішим здавалося кожне життя. Втім, на жаль, не для окупантів. Заходячи на відвойовані позиції, Сергій з побратимами бачили різне: замордованих людей, розвішаних по деревах мишей з котами, розчленованих чи прибитих цвяхами до дверей собак. Після побаченого, важко було сприймати ворогів за людей. Дуже важко.

Мабуть, жорстокість окупантів стала не останньою причиною, чому перелік врятованих бійцями ЗСУ тварин був не лише довгий, а й дуже різноманітний. Рятували всіх. Окрім безлічі собак та котів, якими опікувався практично кожний підрозділ, були ще: миші, ворони, совенята, корови, коні, олені, білки, щури, зайці, лиси, дикі поросята (ті взагалі стали зірками соцмереж), гуси (часом бойові такі гусаки!), кури, лелеки, соколи, бджоли, якась куниця, занесена до Червоної книги та, навіть, орел.

До підрозділу аеророзвідки, в якому служив Сергій, якось прибився цап. Звичайний такий, сірий, рогатий, бородатий з крученим чубчиком та характерним запахом. Спочатку підглядав за людьми з кущів, потім хлопці підманили його хлібом, спіймали, обробили та перев’язали поранену ногу, а під час обстрілу затягли в укриття. Цап виявився до біса розумний і скоро під грім прильотів вже сам скакав у те укриття наввипередки з людьми, де потім старанно мекав, підспівуючи «А ми тую червону калину підіймемо!». Бійці приносили рогатому побратиму смаколики та іменували жартома «Карузо», «Укроцап», «біологічна зброя». Та навіть їх командир,  який регулярно сварив цапа за спроби погризти форму чи автомат, приніс якось цапу капустину. Щоправда, тоді у тварини була така здивована морда,  що сміялися всі і довго. Але цап, то досить звична тварина, домашня, а от до сусіднього підрозділу піхоти одного разу під час обстрілу в окоп застрибнув бобер! Й витягати його звідти довелося кілька разів, бо тваринка відчайдушно лаялася (всі одноголосно погодилися, що ті звуки могли бути тільки лайкою) та відмовлялася полишити зручну схованку. Втім, скоро підрозділу довелося переміщуватися, тож бобер таки приватизував окоп.

Коли Сергій приніс до своєї дислокації кошенят, їх опікою активно зайнявся один з його побратимів з позивним «Фермер». Це був сивий дядько передпенсійного віку, який обожнював тварин, і ті йому платили взаємністю. Фермер мріяв закінчити війну та знову повернутися до свого вівчарства. Його нескінченні розповіді про те, які бувають вівці, що люблять, від чого хворіють, як краще готувати бринзу, як вигодовувати ягнят, як стригти овець, де краще випасати й тому подібне, весь підрозділ вивчив майже напам’ять. Особисто Сергій, за необхідності, вже запросто міг скласти екзамен з тих питань. Хлопці часом робили ставки, чи знайде Фермер на передовій якусь отару овець. Не знайшов і, мабуть, добре, адже після побачених залишків розстріляного стада корів, на Фермера кілька днів було страшно дивитися. На щастя, його трохи відволікла поява «Карузо», який доповнив вже зібрану «отару» з двох собак та трьох кошенят.

Фермер дбайливо викупав кошенят, протер їм закислі оченята, а потім  годував, грів, лікував, та вчив інших, як за ними доглядати. Малі хвостики швидко прижилися, отримали імена та набули корисних та смішних звичок. Феєричні сварки бородатих чоловіків на тему з ким спатимуть дрібні пухнастики, Сергій досі не міг згадувати без посмішки. Як і неймовірні виверти, аби здобути їм молока, коли у самих їжа була на вагу золота. А коли позицію накривала ворожа артилерія, рятували малих котофеїв не менш завзято, аніж побратимів. Втім, хто ще кого рятував, було питання, бо чуйку ця малеча мала прекрасну. Наприклад, та ж Ефіра, яку так назвали за вміння ледь чи не випаровуватися з «місць злочину», за кілька хвилин перед обстрілом мала звичку стрибати на Фермера, висмикувати у нього щось важливе (телефон, рація, навушники з вух) і бігти у якийсь, тільки їй відомий куток. Далеко не завжди то було укриття, але зазвичай саме туди нічого не прилітало, навіть якщо поряд падали капітальні стіни. Як ті вусатики вгадували коли й куди треба ховатися —  невідомо, чи то чули краще, чи то якимось іншим, суто котячим чуттям, але їх вміння не раз рятували життя Сергію та його побратимам. Але, на жаль, на одному котячому щасті війну не виграєш та й від артилерії, що безперервно поливає вогнем, не сховаєшся. Важко знайти безпечне місце, якщо такого просто немає. Проте кошенята старанно шукали, а Ефіра ще й старалася на завдання з Фермером вибратися, неодноразово ховаючись у якомусь з його підсумків.