Частина 4. Дія та наслідок.

Господи Боже мій! Я не міг отямитись. Те, що побачилось мені у сні не було втратою свідомості. Я бачив втрату життя

- Шейло! Перевірте Будинок на стрімчаку. Я вчора спілкувався із наглядачем, а сьогодні маю підстави вважати, що він мрець! – замість «доброго ранку» прокричав я в слухавку. Приголомшена Фін відводилася за годину. Тіло Роберта Доусона з черепно-мозковою травмою нещодавно доставили в морг.

- Дуркувата у вас здібність, МакҐрат, краще б ви вмілі передбачувати майбутнє! –детектив підібрала мене біля готелю. Вона була роззлючена і втомлена. - Якого біса ви взагалі туди попхалися, нічого не сказавши? Ваша роль пасивна, Алане, ви не мали права втручатися в слідство!

- Є ще дещо, - я протягнув ї фотографію дівчинки з кучерями і розповів сон.

- Честер Фосет, - зітхнула вона, - підпадає під опис і захоплюється фотографією. У нього навіть є сторінка в мережі з подібними «витворами мистецтва», проте моделі на них трохи старші, - я його перевірю, а ви поспілкуйтесь із Зої.

Шейла зупинилася біля показного заможного будинку із білим парканом та бездоганним газоном. Суботній ранок був сонячним і безтурботним і різко дисонував із моїм світосприйняттям.

Нас зустрів підтягнутий темноволосий чоловік в зеленому поло та джинсах. З-за його плеча визирала худенька дівчинка з величезними зеленими очима, яка чимось нагадувала Шейлу.

- Джордже, - моя супутниця посміхнулась і торкнулася губами щоки чоловіка, - це Алан МакҐрат, він допомагає нам у слідстві дещо нетрадиційними методами. Пам’ятаєш, я розповідала? – жінка перевела погляд на дівчинку і її обличчя стало м’яким і лагідним, - Зої, крихітко, зможеш приділити Аланові дрібку своєї уваги?  

Зої невпевнено кивнула, Шейла побігла по справах, а містер Фін потиснув мені руку і запросив у будинок.

Мене провели до вітальні і представили господині - Діані Фін. Та одразу ж запропонувала печиво та чай, проте я згодився лише на міцну каву. Жінка пішла поратись на кухню, а Джордж та Зої вмостилися навпроти мене на канапі.

- Коли ти востаннє бачила Фіону? Можливо, тобі здалася дивною її поведінка? - запитав у дівчини я.

- Фіона завжди відрізнялась дивакуватістю. Вона була скромною, тихою і…якоюсь незрозумілою. Постійно ходила до того химерного будинку. Навіть коли ми навідувались туди компанією, а згодом розходились, вона залишалась сама-самісінька. Звичайно, я цікавилась її мотивами. А вона щоразу згадувала свою тітку – міс Лофер, - Зої зиркнула на батька, - Вікторію Лофер. Фіона хотіла осягнути причину її самогубства та розібратися в подіях двадцятирічної давнини, - дівчина знову подивилась на Джорджа.

- Тату? Ти пам’ятаєш, як вона прискіпувалась до тебе, задавала незручні питання? При мамі, - злі сльози забриніли в Зої на очах.

Джордж пригорнув дівчину до себе і продовжив за неї.

- Фіона дійсно сильно перейнялась історією Вікторії. Тітка, яку вона ніколи в житті не бачила свідомою, стала для дівчинки героїнею, а я – покидьком, що згубив її. Втім, за останню мерзоту мене і досі вважає мало не пів міста.

Я відчув пульсацію у скронях. Моя голова скоро лусне, наче грецький горіх під важким черевиком.

- Зої, а що ти скажеш про останній день, коли ви бачились?

Зої розповіла, що 23 вересня Фіона прийшла лише на другий урок. Її очі раділи, а вираз обличчя здавався впевненішим, ніж зазвичай. Коли Зої запитала в подруги, в чому справа, та похитала головою і відповіла щось на кшталт:

- Тобі все одно до цього немає діла.

Зої отетеріла. Вона не заслуговувала такого поводження. Після четвертого уроку Фіона повідомила, що в неї є ще кілька справ тут, у школі, і пообіцяла ввечері все розповісти. Але так і не подзвонила.

Коли я запитав про Честера Фосета, Зої здивовано сіпнулась і розгублено подивилась на батька.

- Я ніколи не чула з вуст Фіони імені Честера. Так само як і він жодного разу не згадував про Фі. Мій батько та вітчим Честера товаришують ще зі школи, тож мені часто доводиться з ним перетинатись, - я поглянув на Джорджа – той закивав, підтверджуючи слова доньки.

- Зої, у вас є якась річ, що належить Фіоні?

Дівчинка ствердно кивнула і пішла до своєї кімнати в пошуках зошита з англійської літератури, запозиченого у подруги, залишивши нас із Джорджем тет-а-тет.

 - Містере Фін, - тоном, що мав би викликати довіру, промовив я, - зважаючи на надмірну зацікавленість Фіони випадком, що стався з Вікторією, чи не припускаєте ви, що ці дві події можуть бути якось пов'язані?

- Припускаю. Але не маю жодного уявлення, як саме. Вікторія була схожа на Фіону. Таємнича, вразлива і досить егоїстична. Вона завжди ставила свої потреби вище за будь-чиї і, одного разу почувши від людини «люблю» або «дружу» вона цупко чіплялась і не відпускала, не надаючи «жертві» жодного права на будь-які інші дії, які б не стосувались неї. Я зустрічався з Вікторією півтора роки, і лише в останні місяці шкільного життя зрозумів, що з нею варто поривати. Мої друзі, моє хобі, мої родичі – все це було для неї неважливо. На першому та єдиному місці мала бути Вік. Уявіть, вона влаштувала мені гучний скандал, коли я повідомив, що їду в коледж восени, хоча це нормальна практика для будь-якої молодої людини. Я зрозумів – час тікати. Але не міг наважитись сказати їй про своє рішення. А на випускному алкоголь вдарив в голову і я виклав усе нагора. О, мабуть це було жорстоко. Пів міста звинувачують мене у її нинішньому стані. Але мені було несила терпіти. Сталося як сталося. Я кинув Вікторію під час шкільного випускного балу, і жодного разу про це не пожалкував. Знаєте, якби не на балу, то якось іншого разу та в інший спосіб. Вона часто маніпулювала мною, погрожуючи, що вкоротить собі вік.