Частина 2. Подорож.

Сідаючи на переднє пасажирське сидіння легковика, я мало не зім’яв сідницями власну особову справу. Зі світлини на мене дивився кволий хворобливий чоловік, вочевидь, чорно-білі знімки – то не моє. Однак, поглянувши в дзеркальце заднього виду, я був змушений визнати – реальність від фотографії недалеко втекла. Намагаючись хоч якось привести себе до ладу, я прибрав досі вологе після душу волосся в хвіст та пригладив тижневу щетину.

- Ви тут щось загубили, - простягнув кипу паперів міс Фін, відмітивши, що в графі професія трохи нижче від мого прізвища значилось: юрист, парапсихолог. Я здивовано присвиснув та багатозначно подивився на кермувальницю.

- То от як я називаюсь. Дякую. Не знав. Що там цікавого пишуть?

- Поліція заводить особові справи не лише на офіційних працівників, але й на інформаторів, - терпляче пояснила Шейла, - а щодо цікавинок, особисто мені сподобалась частина про вашу першу допомогу розслідуванню.

Я прикрив очі. Моторошна подія набула великого розголосу в Уотерфорді. Молодий грошовитий студент збив дівчинку на велосипеді і втік з місця аварії. Стрічка новин у соціальних мережах та на телебаченні майоріла повідомленнями про злочин, проте винуватця ніхто не міг знайти. Інформаційний потік проходив крізь мене щодня, і в результаті це вилилось у сновидіння, в якому я зміг розгледіти деталі автотрощі і, найголовніше, номерний знак та марку автомобіля.

Наступного ранку я прийшов до батьків дівчинки і простягнув їм клаптик паперу з даними про автівку-вбивцю. Мене сприйняли всерйоз, дані передали до поліції і згодом слідство і суд зібрало достатньо доказів, щоб підтвердити провину молодика, на якого я вказав.

- Скільки нам їхати до Олд Бею? – запитав у Шейли, яка сьогодні виглядала значно привабливішою.

- Близько семи годин, - почув у відповідь і прикрив очі.

Чудово. Дорога – то не краще місце для глибокого сну, а значить у мене є всі шанси зануритись в легку дрімоту, що допоможе, принаймні, ожити у фізичному плані.

- Алане, я маю вам дещо сказати.

Ну от, подрімав. З таких слів зазвичай починаються якісь страшнючі одкровення. Зараз виявиться, що вона із спецслужб і везе мене в лабораторію в якості піддослідного. До речі, цікаво, чому досі нікому не спало на думку прошунтувати мізки мені подібних на предмет якихось відхилень?

- Я сама родом із Олд Бею. Я там народилась і виросла. Ця справа вдвічі важливіша для мене за будь-яку іншу. Ця дівчинка…Фіона Лофер – найкраща подруга моєї небоги Зої.

- Чудово. Певною мірою ви також свідок, а це може значно прискорити справу. Той дім на стрижаку, розкажіть мені про нього детальніше.

- Звідки ви знаєте?

- Ви самі писали.

- Будинок з гаргуйлями, а не будинок на стрижаку. Я назвала його будинком з гаргуйлями в листі і не вдавалась у подробиці, де він розташований.

- Та-дааам! – я розкинув руки наче ілюзіоніст після вдалого фокусу, - ласкаво просимо у світ парапсихологів.

Моя коротка розповідь про останнє сновидіння трохи приголомшила Шейлу, здається, до цих пір вона вважала мене шарлатаном.

Зі слів Фін, будинок з гаргуйлями був збудований на початку ХХ століття на замовлення відомого в Ірландії мецената та живописця. Той власноруч намалював проект будівлі та ескіз кожного  зливостоку у вигляді гаргуйлі, сам керував роботою будівельників і вносив корективи на кожному етапі будівництва. На той момент Олд Бей був манесеньким селищем, яке з витвором митця розділяло близько десяти миль. Девід Чемберлі мав намір усамітнитись в своєму домі подалі від людських очей і працювати над іншими своїми шедеврами. Довгих двадцять років він жив відлюдником серед луків, хвиль та скель, але із часом селище перетворилось у містечко, і Дім з гаргуйлями став його околицею.

Місцеві почали вигадувати про Чемберлі різні нісенітниці, в які з особливим захоплення вірили діти. Часто-густо вони навідувались до Девіда Чемберлі, а той неприязно виганяв їх з території своїх володінь. Одного разу в морі під стрижаком знайшли мертвою молоду жінку, матір двох діточок. В злочині звинуватили Чемберлі, проте він зміг уникнути покарання, вчинивши самогубство шляхом отруєння.

З тих пір будинок перейшов  у муніципальну власність. В роки війни будівля слугувала воєнним госпіталем, а після 50-х – стала галереєю-музеєм та головною культурно-освітньою пам’яткою Олд Бея. Художники використовували його для тимчасових виставок, подеколи там проходили аукціони, а іноді навіть вагомі офіційні події міста.

Шейла зупинила автівку біля придорожнього кафе, і ми, зголоднілі, всілися біля вікна, замовивши собі по бургеру та філіжанці кави. Моя супутниця наче подобрішала зі вчорашнього вечора. Вона хижо вип’ялася зубами в запашний хліб, і я відмітив рівний тон її шкіри та ще дужчий блиск очей.

Покінчивши з бургером, Фін зробила ковток чорної кави і виразно подивилась на мене:

- І знаєте, не зважаючи на лячні події, пов’язані з іменем  Девіда Чемберлі, за майже столітню історію нічого страшного в будинку не відбувалось до 25 червня 1998 року, - вона багатозначно замовкла, а я нетерпляче кивнув, закликаючи продовжувати розповідь.

Навесні 1998 року радою старшої школи Олд Бея за підтримки місцевої влади та батьківського комітету було прийнято рішення влаштувати випускний бал в Будинку з гаргуйлями. Сумнозвісні міські легенди аж ніяк не лякали охочих до гострих відчуттів підлітків. В середині червня після складання випускних та вступних іспитів молоді люди почали активно готуватися до першого значущого балу в своєму житті. Хлопці завзято підбирали шкарпетки під краватки, а дівчатка занурювались у сторінки модних журналів в пошуках ідеального фасону і днювали в ательє.

Ніч з 24 на 25 червня 1998 року для одних стала найсолодшим сном, а для інших – найжахливішим кошмаром. Танці, пунш, обійми в закутках, чвари, поцілунки, сміх і сльози – тоді трапилось все, чого можна очікувати від випускного балу. Проте було і виключення. Раптово на вечірку завітала смерть.