Замість епілогу або відлік завершено.

Кай

Не знаю як інші, та я завжди знав, чим завершиться моя книга. У мене могло бути багато різних проміжних точок від пункту А до Б, але це завжди було вирішено. 

У своїх книгах, я завжди рухався в конкретному напрямку, тому завжди знав, коли наближається саме той момент від якого усе залежить. 

І зараз я точно відчував, що зараз пишу свій власний епілог і один мій неправильний рух чи слово, може усе зіпсувати. 

Тому мені коштувало величезних зусиль не піддатися і просто ввімкнути синхронізацію, щоб спростити собі життя. 

Я зможу сам. 

Цього разу я точно візьму цей рівень. 

– Каю? – звернулася до мене королева, – хочеш щось сказати? 

Чудово. Мені не потрібно говорити першим, отже, все ще може вийти. 

– Я вважаю, що цих варіантів недостатньо, – мій голос прозвучав так глухо, наче з підземелля, та я старався тримати тон рівним і впевненим. 

– Он як, – сказала вона своє улюблене і додала з усмішкою, – тоді який варіант ти обираєш? 

Я задумливо окинув залу. У кожному видінні була Вірджинія, але зараз її не спостерігалося. Прийде пізніше чи це пастка? Потрібно чітко сформувати, що мені потрібно, щоб усе не зруйнувати. 

Хоч у глибині душі я вже давно побачив сцену завершення. 

– Як автор я звик бачити багато різних варіантів однієї і тієї самої події, – почав було я, та королева мене перервала з легкою усмішкою на губах. 

– Твої кінцівки завжди визначені, отже, чим на твою думку має завершитися ця історія? 

Я уважно подивився у її блакитні очі і зрозумів, що вперше в житті сумніваюся і не можу дати однозначну відповідь. 

Сцени, які стрімко пролітали перед моїми очима ніяк не хотіли ставати у щось одне. 

Уперше в житті я зрозумів, що життя не так легко передбачити, навіть будучи автором. 

Навіть маючи здатність бачити альтернативи. 

– Усе може змінити навіть порух метелика, – філософськи зазначив я, – і усе може легко змінитися тут і зараз.  

Королева задумливо глянула на мене, але нічого не сказала. 

Я ж роздумував над тим, як все зробити краще для кожного і це було надто втомливо. 

Що ж у першу чергу потрібно зрозуміти найвадивіше аби я нарешті перестав сумніватися у своєму виборі. 

– Ти хочеш повернутися сестро чи залишитися тут як наступниця Снігової Королеви? – запитав з усією серйозністю на яку був здатен. 

Герда тим часом оглянулася кудись вбік, наче там хтось міг стояти. 

Хоча чекайте я з подивом побачив як за її спиною з'являється силует, але це не був привид яких я ніколи не хотів бачити. 

– Я не проти, але тільки за умови, що я зможу вільно пересуватися між реальностями, – озвучила сестра, достатньо голосно, щоб почула і королева, яка стояла на віддалі від нас. 

Вона ображено відвернулася. І довго мовчала, не звертаючи увагу на нас. 

Саме в цей момент я побачив як Віррджинія тінню просковзнула в залу так, щоб Йоганна її точно не змогла помітити і наблизилася до нас. 

Ми ж можемо просто втекти, залишивши королеву. 

Але я одразу відкинув цей варіант. 

Ніхто не заслуговує вічно залишатися у цьому палаці. Не в мою зміну як говориться. 

– Нужбо йдіть поки вона не звертає на вас увагу. 

Ще одна здогадка пронизала мене вмить. 

Раніше я навіть не розглядав цей варіант, але зараз він здавався найбільш логічним. 

Та діяти мені не дозволила сама Вірджинія.

– Зачекайте! – голосно сказав я, – а якщо ви будете по черзі в палаці? 

Ця трійця глянула на мене. Герда як на генія, Королева з надією, а Вірджинія як на божевільно. 

– Я залишуся на цей місяць! – сказала Герда радісно. 

– Джин тобі наступний, я тут вже засиділася, – з усмішкою відповіла королева, підтримуючи свою наступницю. 

Вона спохмурніла, а потім розсміялася і її сміх луною прокотився залою. 

 – Ти справжній автор, Каю. Придумати сюжетний поворот за одну мілісекунду, це ще потрібно вміти, – проговорила вона вже з усмішкою і я полегшено видихнув. 

Ми попрощалися з Гердою і вона залишилася стояти й дивитися нам вслід. 

Вірджинія мала відкрити свій портал і часу залишалося не так багато. 

Але я знав, що вона не буде зовсім самотньою. 

Портал був готовий і ми ввійшли у сяючий блакитний коридор, який не викликав у мене жодних хороших спогадів. 

– А я міг так відразу пройти? – запитав на що отримав роздратовані погляди. 

– Ще чого? – синхронно сказали вони. 

Коли ми знову вийшли в Копенгагені я ще декілька хвилин звикав до нового простору і того, що все виглядає зовсім інакше. Відчував розгубленість, бо не знав як діяти далі. Та й навіть не знав скільки часу минуло? 

– А тут гарно, – прошепотіла Йоганна поруч, – шкода, що потрапила сюди лише зараз, – меланхолійно всміхнулася вона.

Вірджинія вирішила взяти все у свої руки і запропонувала відвезти мене додому, а Йоганну до неї. 

– Дякую, – на більше я зараз не був спроможний. 

У мене проходила своя власна адаптація. А ще тільки зараз зрозумів, що знову відчуваю холод і бачу привидів, які снували то тут то там. 

Ми попрощалися і я пройшов у свій будинок. 

Цікаво, що сказати батькам, відчував себе дитиною, яка нашкодила, а тепер шукає способи аби її не сварили. 

Вони ж мене памятають? 

Декілька хвилин невпевнено стояв під дверима аж поки не наважився натиснути на дзвінок. 

Торкнувся до ручки дверей і зрозумів, що вона відчинена, а я не отримав опік як завжди. Невже перебування в палаці мене вилікувало. 

– Я вдома, – сказав пройшовши всередину. 

Тато й мама чекали мене у вітальні. З подивом побачив ще одну чашку чаю. Вони чекали на мене? 

– Ти нарешті повернувся, сину, – мама кинулася мене обйняти, тато невпевнено зробив це наступним. 

– Так, але сам, – з відчуттям провини відповів я, – без Герди.