Розділ 24. Час і тобі зробити вибір, Гердо.

Перше, що я почула це рух авто. 

З подивом розплющило очі і зрозуміла, що знаходжуся в салоні автомобіля на пасажирському сидінні. Поруч сидів чоловік, який і кермував зараз. 

Він здався мені дещо знайомим…якщо не помиляюся саме так виглядав секретар мого батька. 

Але навіщо йому кудись мене відвозити. Оглянула себе і зрозуміла, що вдягнута в діловий костюм. Цікаво…який незвичний сон я бачу.

– Пані Гердо, ви якраз вчасно прокинулися, нам скоро виходити, – промовив він і я відчула, що починаю говорити щось вже саме визначене. 

– Так, ця зустріч важлива. Якщо ми не підпишемо цей контракт буде погано. 

Хоч сама не мала анінайменшого уявлення про що веду мову. 

Нарешті ми підїхали до нашого офісу і я швидко попростувала до ліфту. Секретар поспішив за мною. 

Це було завдання, яке б перевірило, що я справді можу зайняти своє місце в компанії. 

Коли двері конференц залу відкрилися я ледь не впала з усіх сил постаравшись стримати свою ошелешеність. 

Страх? Як людина? 

Але без сумніву чоловік навпроти мене був саме він, хоч раніше я звикла бачити його лише як силует. 

У цій реальності він мав чорне трохи довге волосся, йому було близько сорока років і настільки вродливим, що я ледь не втратила дар мови. 

Та якщо він вважає, що я підпишу усе на світі, просто на мить розгубившись, то глибоко помиляється. 

– Вітаю. Герда Фрозен, – простягнула я йому руку. 

– Амерр фон Фір, – мовив він, потискаючи її. 

Настуні декілька годин проходять у жвавому обговоренні умов і торгуванні ледь не за кожний пункт. Я відчуваю, що точно знаю, що роблю, але це надзвичайно втомлює. 

Наприкінці єдине чого бажаю, це щоб усе швидше завершилося і піти додому, відпочити. 

Хочу, аби цей сон нарешті завершився. 

Та він продовжується найбільш неочікуваним поворотом сюжету. 

– Пані Гердо, я вперше в Данії, чи не були б ви добрими провести мені завтра екскурсію? – і за тоном, яким він запитує уже розумію – він знає. 

Я киваю, стараючись видати з себе усмішку. 

Єдине цікавить як я зможу зробити щось завтра, якщо прокинуся в палаці. 

На мій превеликий подив день триває, а потім я прокидаюся знову тут. 

Але хіба так буває? 

Перші підозри починають закрадатися у мої думки. 

Тому на ранок я в першу чергу відкриваю телефон і не знаходжу в контактах номер Кая. 

І з подивом зрозуміла, що його немає як і тих, які належали дядьку і тітці. 

Точно щось не так. 

Тому я з нетерпінням бігла на зустріч зі своїм Страхом, сподіваючись, що він таки щось прояснить. 

– Уперше рада тебе бачити, – усміхнулася я щиро. 

– Хочеш тебе здивую одним фактом? – запитав він, коли ми йшли вулицею Копенгагену, хоч я й не мала наміру кудись заходити. 

– Я й так вже здогадуюся, що це королева відправила мене сюди з якоюсь метою, – сказала я, адже вже безліч разів потрапляла у різні реальності саме таким методом. 

І справді як я одразу не здогадалася, мабуть, бо завжди знала куди й навіщо йду. 

– Це для того, щоб ти зробила свій вибір, – пояснив він, – побачила як виглядатиме твоє життя залежно від того куди потрапиш. 

Отже, в одному з варіантів я здається могла б зустрічатися із страхом, але натомість ніколи не зустріти свого брата. 

– Він насправді є у цій реальності, але навіть не здогадується, що ти теж, – відповів той тихо. 

Це звучало надто сумно. 

Тоді чи не значить це, що тепер, коли мені все відомо я можу знайти його. Якщо докласти зусиль, може вийти усе. 

Але ж він може не памяати мене, або я забуду як тільки покину це місце. 

Ризикивано. 

– Невже думаєш тут залишитися? – з недовірою глянув на мене страх, своїми сірими, майже чорними очима. 

Я задумливо зиркнула на нього і ледь всміхнувшись сказала. 

– А якщо наступний варіант буде гіршим? 

– Ти завжди зможеш повернутися сюди, – запевнив він мене і легенько штовхнув вперед. 

Я навіть мовити нічого не встигла лише відчула як провалююся кудись. Спробувала виставити руки вперед, але зрозуміла, що внизу не тротуар. 

Не встигнувши нічого навіть усвідомити перенеслася у наступну реальність. 

Йшла вулицею у невідомому напрямку, мій настрій явно був не найкращим. Я відчувала себе самотньо і покинуто. 

Кай зараз зі Сніговою Королевою, а про мене наче всі забули і яким був взагалі сенс йти з палацу…

Роздратування почало хвилею накочувати на мене. 

Брат так хотів забрати мене звідти, але здається це було лише задля того, щоб зробити правильно. 

За такими думками я навіть не помітила, що ледь не потрапила під колеса мотоцикла, який проїжджав повз. 

І здається знову б потрапила в аварію, якби хтось не допоміг мені. 

Страх. Я відчула це швидше, ніж підійняла погляд на нього. Полегшено зітхнула. 

– Ось ми й знову разом у цьому світі, – відказала я, і зрозуміла, що чомусь говорити мені складно. 

А тоді роздивившись його краще ледь розсміялася. 

– Я бачу тобі сподобався той вигляд. 

Цього разу була та сама зовнішність, тільки стиль більш повсякденний. 

– Я хочу подорожувати, – неочікувано для себе сказала я, – у мене є авто. 

– Не хочеш повертатися? – здивовано запитав він. 

– Я думаю над своїм вибором, – відповіла я і сівши в машину завела двигун. 

Страху не залишалося нічого іншого як зайняти пасажирське сидіння поруч. 

Я не планувала нічого насправді, тому вирішила просто обїздити місто. Усе ж так давно цього не робила, що диво як ще пам'ятаю, що і де знаходиться. 

За той час який нас не було краєвид поступово змінювався. Зима відступила. І це було дещо неочікувано, бо я була впевнена, що сніг ще протримається. Після палацу королеви така погода стала для мене звичною і правильною і дискомфорту більше не викликала.