Розділ 23. Усе скінчено...Кай

Я був надзвичайно сонний сьогодні вранці, настільки, що навіть просто розплющити очі далося надзвичайно важко. 

Тому я планував обернутися на інший бік і поспати ще трохи. 

Ще п'ять хвилин. 

– Каю, ти обіцяв навідатися в офіс, – почув я невдоволений голос батька і одразу ж прокинувся вже нормально. 

Як я узагалі можу бути вдома, якщо увесь цей час точно знаходився у палаці Снігової Королеви. 

Не наснилося мені це врешті решт. Це був той самий прийом, який ненавидів у книгах понад усе на світі, бо на мою думку, це знецінювало пройдений шлях персонажів.  

І час, який читачі витратили, щоб у кінці дізнатися, що це було дарма. 

Це так несправедливо, але що поробиш, потрібно діяти, наче нічого не сталося. 

– І тобі доброго ранку, тато, – буркнув я, невдоволено і з подивом зрозумів, що у моєму сховку немає книг на полицях. 

Невже я ще й у якійсь паралельній реальності прокинувся. 

Інколи я ненавидів свою роботу автора, але попри все не міг уявити своє життя без написання книг. Здавалося сюжети в моїй голові ніколи не завершаться і про всі хотілося дізнатися більше. 

Та все ж чомусь я заснув саме у цьому місці. 

Поправив одяг і пройшов у свою кімнату, тато вже стояв там, змірюючи мене невдоволеним поглядом. 

 – У тебе є година на збори, а не вічність, як завжди. Сьогодні засідання акціонерів, – проговорив він холодно і надто вже беземоційно. 

Наскільки ж у цій реальності усе плачевно? І наскільки погані у нас відносини, що тато так зі мною розмовляє. 

Сніданок проходив у такій напруженій атмосфері, що тишу ножем можна було різати.  

– Дякую, мамо, – кинув я і накинувши на плечі плащ, швидко вибіг з приміщення. 

– І вічності не пройшло, – пробурмотіла вона невідомо до чого. 

І з подивом зрозумів, що руки не обпечені. 

Ця реальність не магічна. 

Сів в машину, але їхати не поспішав. Спочатку вирішив перевірити свій телефон, зазвичай, саме там можна знайти усю важливу інформацію про себе. 

Якщо я потраплянець, варто і діяти відповідно. 

Дата – та сама, коли зникла Герда. 

Згадавши про сестру, я знайшов в контакти і почав швидко шукати її номер, але його не було. 

Я перебрав усі можливі, навіть, які були у неї раніше, але все одне не зміг її знайти. 

Тільки не кажіть…ні цього не може бути! 

Просто не може бути. 

“Світ у якому немає лиш тебе” 

Згадав я назву своєї книги і вжахнувся цій здогадці. 

Здається я починав розуміти… але як мені звідси вийти. Як мені покинути цю реальність. 

Зайшов у повідомлення і побачив переписку – з Вірджинією? 

А ось це вже цікавіше. 

Вона ще одна ниточка, яка пов'язує мене зі справжньою реальністю. 

“Зроби щось з цим. Чи мені як завжди знову вічність чекати, а потім робити все самій.” 

Після цього посилання на статтю і заголовок мене вже вбив. 

“Успішний бізнесмен Кай зустрічається з відомою видавчинею Вірджинією Спенсер” 

І чи мені здається чи сьогодні надто часто зустрічається слово вічність, яке зовсім поза контекстом і наче навмисно сказане чи написане. 

Ось і зараз воно знову було в статті, а перед цим бачив на банері і знову ж таки…

Ну точно…

– Вічність. 

Як тільки я промовив це слово відчуття стало таким, наче мене викидає з простору кудись у невідомість. 

І коли я знову зміг рухатися усвідомив, що стою в тій самій залі у якій складав те злощасне слово. Мабуть, у мене тепер завжди буде тіпати лише при його згадці. 

Йоганна стояла навпроти з вельми неприємною посмішкою і якимось радісним поглядом. 

– Ти ж завжди хотів бути нормальним, Каю? – та тон її був інакшим, наче той її вигляд напускний. 

Я кивнув. Не було сенсу заперечувати очевидне, якщо правда інакша. Усе своє життя я хотів краще вміти говорити з іншими, не хворіти на свою дурну хворобу, не бачити привидів. 

Не боятися висловлювати свої думки вголос. 

Не думати так багато над всім. 

І бути не таким реалістом, навіть, якщо навколо мене завжди було багато містики. 

Ось знову я поринув у роздуми замість того, щоб звертати свою увагу на співрозмовницю. 

– Не передати словами, але як я розумію…

Вона лиш приклала палець до губ і змовницьки прошепотіла. 

– Це ще не все, Каю. Я маю показати тобі дещо ще…

Вона наблизилася ближче і я навіть відреагувати ніяк не встиг, коли вона поцілувала мене. 

Сказати їй про те, що не можна так зненацька робити щось таке прийдеться, мабуть, після повернення. 

Це була вже інша реальність, та цього разу це було майбутнім. 

Це точно вже інша реальність, та відчувалося як майбутнє. 

І перш, ніж усе до ладу зрозуміти почув голос Вірджинії. 

– Ви можете піти, а я залишуся тут, – сказала вона твердо, – час уже мені прийняти свої обов'язки. 

Вірджинія стояла поруч з якимось порталом. 

Зустрівся з її поглядом і вловив там рішучість. 

– Але ж…– хотів було заперечити, але Йоганна діяла швидше і схопивши мене за руку потягнула в середину, Герда вдячно кивнула і прошмигнула слідом. 

Наступна сцена вже на вулиці. 

– Вам потрібно замінити свій одяг, Йоганно, сестро – сказав я з легкою усмішкою. 

– І справді він надто дивний для нашої реальності, – погодилася сестра і промовила, – я знаю один чудовий магазин поруч. 

Я розгублено дивився на цих двох, не знаючи як мені діяти і куди йти. 

Вони навіть не обернулися, щоб подивитися, що робитиму я. Усе повенулося на свої місця. 

– Ні чекай, що це за маячня, – почув я голос королеви, який звучав наче закадровий, – ось тепер правильно. 

На її думку ми мали зустрічатися у такій реальності. 

Ледве стримався, щоб не розсмятися і все ж діватися не мав куди. 

Усе було так мило, що здавалося не справжнім, але моїм завданням було знайомити її з цим світом.