Розділ 22. Занадто непередбачуваний персонаж.

Я здивовано завмер на порозі так і не зробивши ні кроку. 

Ця зала і справді була інакша, більш вражаюча і велична, наче тронна, але її я ще не бачив. 

Можливо, такої тут зовсім не було. 

І вона справді була надзвичайного відтінку, який інакше як сапфіровим і справді не назвеш. 

Але здивувала мене не зала, а інше. 

Йоганна танцювала. 

Мабуть, це було її власним місцем спокою і відпочинку, тому я відчув себе ніяково. 

Мабуть, я не маю права тут стояти і повинен був би піти, але саме у цей момент почув її голос. 

– Чому ти прийшов, Каю? – і зараз це прозвучало так, наче цього тижня й не існувало, а ми просто знайомі. 

Я ж натомість смиренно схилився у поклоні, не витримавши її погляду. 

І як можна було не подумати про синхронізацію у такий важливий момент, тепер це було більш проблематичним. 

– Прошу вибачення, Ваша Величносте. Я не хотів перервати вас, тому дозвольте мені піти, – ну що ти мелеш, Каю, яке піти…коли від цього все залежить. 

Мені хотілося побитися головою об найближчу стінку, але мені й це не допоможе. Проблема ж з психікою, щось не дає мені вільно говорити саме те, що бажаю. 

І це завжди так дратувало, але зробити з цим я не міг нічого. 

Інколи мені здається, що я прописую сильних персонажів, лиш тому, що хоча б так хотів відчути себе інакше. Зрозуміти як це діяти впевнено і не боятися цього робити. 

А сам, якби я був головним героєм, то одназно не тим, який кудись росте, а тим, хто відчайдушно борсається, перебуваючи на одному місці. 

Я ніколи не вмів зустрічатися з кимось поглядом і не втікати. 

І завжди лиш чекав, коли хтось зглянеться наді мною і розпочне розмову першим. Якимось дивом люди самі до мене тягнулися, тому я лиш мусив, що підтримувати це спілкування. 

Мабуть, таким чином я й вижив. 

– Повірити не можу, що ти поринув у думки, коли я стою прямо перед тобою, – спохмурніла вона, – та й сказати направду я від самого початку знала, що ти тут. 

– Але ж вам не відомо про що я думав? – перепитав і сам вжахнувся з того, що сказав. 

Сподіваюся вона не вміє читати думки, бо це вже було б занадто. 

– І про, що ж тоді? – запитала вона зацікавлено. 

Я ледь всміхнувся і почав натхненно обманювати. Ні що так не допомагає вигадувати щось на ходу, як бути автором. 

– Ви не схожі на викрадачку, – відповів я більш лаконічно, ніж планував спочаткку.

– Он як, – усміхнулася вона, – рада це чути. Але дозволь поцікавитися чому?

– Або ви чудова акторка, – почав я, – або справді відчуваєте усі емоції. Ви вмієте турбуватися…

– Це ж треба, – задумливо протягнула вона, наче мої слова застали її зненацька, а потім знову пильно подивилася на мене, – а якби я лише грала заради власної мети, щоб ти зробив? – її тон був надто серйозним як для просто запитання. 

Мені ж знадобилася лише мить на роздуми, щоб відповісти. 

– Як автор я часто дивлюся на людей як на персонажів. Тому я спробую зрозуміти вашу точку зору і прийняти її, – твердо зазначив і додав, – але сподіваюся ви будете справедливими, коли визначатимете чи перміг я. 

Вона подивилася на мене вражено. Чи то не повіривши першим моїм словам, чи тому що я виконав завдання? 

У будь якому випадку вона не відповіла, тільки мовчки обернулася і поспішила на вихід. 

Я ж стояв розгублено, а потім заплющив очі і повернувся до синхронізації. Чи не роблю я це вже надто часто? Можливо я вже й сам готовий діяти? 

Але ні…як почав так і завершу, твердо вирішив я і уже збирався повернутися у свою кімнату, але вирішив прослідкувати за нею. 

Хто зна, що я зможу дізнатися? Хоча інша моя сторона вважала, що я повинен повернутися до себе.  

– Чого стовбичиш тут? – покликала Герда, – бігом до мене. 

Дивно, наче ж не було жодних правил про те, що не можна ходити коридорами палацу після конкретної години. 

– І про що ти хотіла поговорити? – ось тобі й маєш так прагнув знайти сестру, що тепер навіть не маю бажання з нею говорити. 

 – Що вона тобі сказала? – втомлено запитала вона. 

– Лише те, як я буду до неї ставитися, якщо дізнаюся, що вона грала, – чомусь засмучено відказав. 

Герда кивнула. І довго думала перед тим як почати говорити знову. Нервово складал руки в замок і не могла наважитися. 

Та все ж я не квапив її. Можливо сьогодні відбудеться перша за довгий час нормальна розмова між нами. 

Якщо подумати, що я взагалі робив увесь цей час тут, окрім того, що виконував доручення королеви. 

– Думаю, що це правда, – нарешті з гіркотою у тоні зазначила вона. – і вона не відпустить нас так просто, тому я хотіла б попрощатися з тобою брате. 

Я вдавився повітрям і спробував сказати хоч щось, та у мене нічого не вийшло. 

Просто обійняв її. 

Бо слів у мене не було та й емоцій, мабуть теж. 

– Я шкодую, що не вірив тобі. Я так шкодую, Гердо. Мабуть, я був не найкращим братом для тебе, – нарешті зміг видушити з себе, хоч кожне слово давалося невимовно важко. 

Звик мовчати тоді, коли варто говорити. І потім завжди шкодував про це, але зараз це було просто нестерпним відчуттям. Таким, що відчайдушно хотілося повернутися в минуле і все виправити. 

От тільки, чи змінило це щось? 

На цьому моменті мій мозок як то кажуть ламався, бо швидше за все, королева знайшла б спосіб для того, щоб уся історія йшла за однаковим сценарієм. 

– Ти помиляєшся, – заперечила сестра, – а ще як завжди надто багато надумуєш, – усміхнулася вона з якоюсь ностальгією. 

Ми вміємо легко втрачати найдорожчих людей через дурні помилки, але потрібно вміти вчасно усе виправити. 

– Можливо, – кивнув і продовжив уже зовсім інакшим тоном, – розкажи краще як ти тут. 

Краще дізнатися більше про життя сестри тут і спробувати зрозуміти і прийняти її вибір. 

Герда усміхнулася так як колись давно і це відчувалося, наче вони знову вдома, а не тут.