Розділ 15. Якого персонажа обрати?

– Каю, можна зайти, – почув я голос сестри за дверима. 

Перша думка була, може мені це все наснилося і зараз ми вдома? Та я добре знав, що лиш обманюю себе, тому дозволив собі промовчати і ще трохи насолодитися відчуттям ностальгії. 

– Каю? – покликала Герда ще раз і я таки розплющив очі і кинув, – п'ять хвилин, – попросив я. 

І швидко одягнувшись сказав. 

– Можеш заходити. 

Вона впливла приміщення легко і граційно і мене аж пересмикнуло від того наскільки це було схоже на Снігову королеву. Тільки колір волосся їх відрізняв. 

Чекайте? Я завмер ,коли звернув увагу на те, що декілька локонів волсося стали білосніжними. Чи не значить це, що вона починає належати цьому місцю все більше. Я повинен діяти швидко. 

– Доброго ранку, – привіталася вона, та здавалося їй зовсім не подобається тут знаходитися. 

– Принаймні значно кращі, ніж попередні, – відповів я, очікуючи на реакцію, хоч у був певен, що вона проігнорує. 

– Нам потрібно йти на сніданок, – байдуже зазначила вона і вийшла, навіть не перевіряючи чи я йду за нею. 

Але бігти за нею я не збирався. 

Вона більше не та сестра, яку я знаю, тому просто зроблю те що маю. 

Відкрив рюкзак і полегшено видихнув, коли переконався, що усі речі на місці. Дістав планшет і спробував його увімкнути. На диво, він працював і навіть з інтернетом. 

Цікаво звідки він тут взявся? 

Моя домашня мережа? 

Це й справді інший вимір, який підпорядковується невідомим законам. 

Вийняв декілька книг і поклав їх на стіл, зошит і дві ручки. Одна звичайна інша гелева чорна. Чомусь мені було спокійніше, коли ці речі були зі мною. 

Залишивши це, вийшов у порожній коридор. Герда не повернулася. І куди мені тепер йти? 

Якщо я правильно зрозумів мені варто знайти сходи, які ведуть наверх. Зосередився і спробував пригадати у який бік лунали кроки сестри. 

Праворуч скоріше всього. 

Чи все ж таки ліворуч. 

Та байдуже, краще просто роздивитися це місце. У якийсь момент я вже подумав, що заблукав, бо скільки б не йшов краєвид залишався тим самим. 

Аж ось нарешті побачив двері до відкритої зали у якій була незвичайна платформа схожа на ліфт. 

Ризикувати не хотілося, але цікавість перемогла. 

Роздивившись краще зрозумів, що якось схоже я потрапив наверх. 

Я обережно підійшов до неї і вже хотів ступити крок, коли почув Герду. 

– Вона опускає лише вниз, – холодно зазначила, наче це було забороненим місцем. 

Але ж я чітко пам'ятав…запитати чи ні? 

– Це тобі Снігова Королева сказала? – запитав з прихованим скептицизмом. 

– Сама безліч разів на практиці перевірила, – ухильно відповіла вона і подивилася дещо суворо. 

Я більше не став щось говорити, а слухняно пішов за нею. 

Уся дорога пройшла у якійсь незручній мовчанці і я вже хотів якнайшвидше дістатися до місця призначення. Ніколи не думав, що настане день, коли я буду щиро не хотіти перебувати в компанії сестри. 

Нарешті перед нами відкрилася тераса з столиком і я відчув, наче мені тут немає місця. Шкода, що Вірджинія так швидко пішла. 

– Я привела його, – її тон потеплішав і це відчулося дивно. 

Чого я не знаю? 

– Чудово, можете сідати, – усміхнулася королева і це було ще більш дивним. 

Сюрреалізм і тільки. 

Елевонда. Тепер я знаю якою фразою описувати більшість моїх книг. 

– Вітаю вас, Снігова королево, – відповів я і навіть ледь схилив голову. 

Хоч у цьому жесті не було ні краплі щирості. Я ненавиджу цю жінку. 

“Увімкнути синхронізацію з персонажем герцог” 

Давно вже цього не робив тому відчуття було незвичне, але коли я підійняв погляд на неї він уже був іншим. Сталевим, холодним і те що люди називають магнетизм. Мабуть. 

Дорогою сюди я мав час ще раз обдумати якого персонажа обрати. 

Милого й світлого? 

Одержимого? 

Жорстокого? 

Якогось іншого. 

Або ж залишитися цундере яким я й є. 

Та зараз побачивши її, я чітко усвідомив – ким повинен стати. 

“Синхронізація пройшла успішно” 

Чудово. 

Час зіграти по справжньому, королево. 

Вона помітно напружилася, наче зрозуміла, що щось не так, але нічого не сказала. 

А от сестра поводилася, наче й нічого не відбулося. 

Сніданок проходив відносно спокійно, і чимось нагадував мені аристократичне чаювання. 

– То чому ви так хотіли мене бачити, – навіть мій тон став інакшим, більш виваженим, чи що. 

Мабуть, саме через це я писав книги, щоб можна було відчути себе впевненіше тоді, коли тобі страшно навіть слово іншій людині сказати. 

Хтось міг би сказати, що я просто хочу втекти і не докладаю зусилль, щоб змінитися. Але саме це й було мої способом, інакшого я не знав. 

Синхронізація була мої порятунком, але користуватися ним можна було лише тоді, коли чітко розумієш різницю між своєю особистістю і тою, яка належить персонажові. 

І згадував про неї тільки тоді, коли випадок був надзвичайним. 

Як от зараз, наприклад. 

– Хотіла дещо запитати, – мовила вона, переборовши розгубленість. 

– Справді і що ж вас цікавить? – запитав. 

Вона невпевнено простягнула мені мою ж книгу і тихо запитала. 

– Я не розумію чому героїня залишилася саме з цим персонажем. Очевидно, що він їй не підходить. 

Герда закотила очі, і приречено зітхнула. 

– Дозвольте вас залишити, – попросила вона, швидко допивши чай і стукнувши мене по плечу прошепотіла, – співчуваю, я пробувала, але її переговорити неможливо. 

Ледь всміхнувся. Цього разу щиро як Кай. 

– Дякую за підтримку, сестро. 

На це вона лиш фиркнула і відкланявшись швиденько чкурнула з приміщення, а у мене вибору й не було. 

“Коли сонце зійде на сході” 

Це була моя перша книга, яку я написав від нічого не робити і усього лиш як експеримент. Навіть уявити не міг, що спір з другом приведе до того, що я прокинуся відомим автором.