Розділ 12. У пастці палацу.

– Каю, – почув я оклик і завмер, зрозумівши, хто переді мною. 

Це була Вірджинія. Тільки цього разу вигляд мала інакший, світло блакитний брючний костюм ідеально підкреслював її фігуру, а від піджака вниз тягнувся прозорий шлейф. 

Декілька миттєвостей я дивився на неї так, наче побачив привида. 

Адже вона остання людина, яка могла тут бути 

– Це не Антарктида, – сказалаа таким тоном, наче це єдине тут дивне. 

– А ви як узагалі тут опинилися? – нарешті спромігся запитати бодай щось, – ви також не людина? – а ось це вже було сказано приреченим тоном. 

Здається до неї також дійшло, що все це безглуздо. Що вона аж ніяк не могла бути тут і мала б зараз знаходитися у своєму офісі. Вірджинія нічого не відповіла тільки простягнула мені руку, яку я взяв. 

Вона була крижана, наче зроблена з льоду і це викликало питання. 

– Я її сестра, молодша. Снігової Королеви, – тихо пояснила вона, – і я та, хто допомогла їй направити тебе до неї. 

Місце у якому ми стояли вже було інакшим. Я міг з точністю сказати, що це палац і відчув як мене пронизує мороз. Хотілося відступити крок назад і бігти звідси щосили. 

Спогади можна стерти, але відчуття ніколи. І зараз я повністю усвідомлював те, що до того так вперто заперечував. 

– Я вже був тут, – видихнув я, оглядаючи непривітне, навіть закинуте приміщення. 

Холодний крижаний вітер вільно літав тут і почувався як у себе вдома. Стіни здавалися зараз впадуть, бачив тріщини, які йшли по них. 

А потім відчув як Вірджинія міцніше стиснула мою руку. 

– То це вас я бачив тоді, чи таки вашу сестру? – запитав те, що було зараз важливішим, обернувшись до неї. 

Вона холодно всміхнулася. 

– Це не має значення зараз, – похитала головою вона і я відчув дискомфорт, захотілося вивільнити руку. 

– Не пручайся, лише я можу завести і вивести тебе з цього місця, – сказала вона тихо і твердо. 

Мені не залишалося нічого іншого як здатися. Єдине, я зовсім не знав чи можу їй довіряти тепер. Вірджинія завжди була лише моєю видавчинею, яка дратувалася, коли у мене не було вчасно написаної книги. 

Бачити її інакшою було дещо лячно. Зараз вона відчувалася як незрозуміла істота. 

Хоча, чи не могла вона спеціально укласти зі мною договір аби тримати ближче до себе. 

А може її поява і зовсім моє марення, а я не бачу її насправді. 

Зуби цокотіли від холоду все більше і більше, коли ми вже покинемо це місце сповнене порожнечі, страждань і якоїсь безнадії. 

Невже я зарано вирішив, що моїм поневіррянм покладено край. 

– Щодо твоєї книги…– почала було вона, мабуть, хотіла відволікти мене від сумних роздумів, – коли ти її допишеш? – втомлено запитала, а я не стримався і розсміявся від такого звичайного питання, яке стосувалося моєї буденності. 

Здавалося, шо я був вдома ще вічність тому. 

І така проблема з того звичного життя відчувалася чужорідно, тому я й справді не знав, що їй відповісти. 

– Я вже знаю, що писати, тому як тільки повернуся завершу за кілька днів, – твердо запевнив її, – а потім ледь всміхнувся і додав, – якби не знав подумав, що ви сюди прийшли аби нагадати мені. 

Вона усміхнулася у відповідь і її вираз обличчя став схожим до того, який я бачив зазвичай. 

– Будь обережний, ми почнемо підійматися сходами, – сказала вона через трохи. 

Я мимоволі напружився, якщо зараз будуть ті самі спіралеподібні я не витримаю і точно залишуся тут. Або ж як справжній автор знайду інший вихід. 

 Але це перевершило навіть мої найбільш жахливі фантазії. 

– Можливо є інший шлях? – невпевнено глянув на неї і вже готовий був додати фразу, що ми просто помремо якщо підемо так. 

Вона лиш заперечно похитала головою. 

Сходи були висічені прямо з льоду і деяких сходинок не було зовсім, а інші були такими, що потрібно бути майстром скелелазіння, щоб їх подолати. У чому я точно не був вправним. 

Шкода, що не можна зараз взяти листок і ручку, написати про появу чогось, що допоможе. Використати право автора чи принаймні персонажа. 

А потім його осінило. Рішення таки є. 

Він зняв з плеча рюкзак про який за скільки часу встигнув забути і дістав звідти довгу мотузку. 

– Це ж можна використати як страховку? – запитав він з надією, що та зглянеться над ним. 

От у що, а в те що Вірджинія полізе цими сходами він вже дуже сумнівався інакше вона б її взуття не було на шпильках і одяг не таким чистим, наче щойно випраним і ідеально випрасуваним. 

Вона задоволено усміхнулася. 

– Просік таки. Мабуть, це правда, що автори і в реальному житті створюють безлічних альтернативних варіантів своїх дій. 

Зупинився, став так, щоб менше продував вітер і з очікуванням глянув на неї. Вірджинія повинна здатися першою і сказати, де є нормальний шлях. 

– А ти у нас, що надто 

– Мені подобається комфорт, як і всім мабуть, – відповів склавши руки одна на одну. 

Вона мить змовчала, а тоді таки дала відповідь. 

– Другий варіант тобі не сподобається ще більше, – припечатала вона, а тоді щось взявши з мого рюкзака поспішила кудись прямо до вікна, – зачекай тут, наказала вона. 

А потім буквально вистрибнула з вікна. 

Підійшов ближче і глянув, що вона майже не чіпляючись ні за що легко подолала відстань на потрібний їй поверх. Як чудово мати магічні здібності усе ж таки. 

Якби вони були в нього він теж не був би змушений долати ці сходи, а можливо йому не знадобилося долати увесь цей жахливий шлях. 

Раптом він почув звук наче щось впало. 

Озирнувся. Мотузка. Міцно прив'язався і відчув, наче став Сізіфом з міфу. Тільки йому не потрібно було котити щось перед собою він і сам чудово справлявся. 

Підійматися цими дивними сходинками було напрочуд складно і кожного разу, коли йому здавалося, що він вже майже біля цілі – падав на самий низ.