Розділ 9. Крізь сніг.

Перше, що я відчув, коли відкрив важкі двері уе різкий порив вітру від якого хотілося зайти назад і ніколи не виходити назовні. Та десь там у Снігової королеви була моя сестра і я не міг так просто відступити. 

Піднявши шарф і краще накинувши капюшон куртки я вийшов і так і завмер. На тисячі кілометрів вперед переді мною був лише сніг. 

Навіть натяку на хоч крихітну стежку не було. 

Куди мені узагілі йти? 

Який напрямок буде правильним? 

Та часу вибирати не було, двері зникли і я залишився абсолютно сам у цій крижаній пустелі. 

Вирішив, що потрібно просто йти вперед і можливо я кудись вийду. Адже якщо буде просто стояти  і думати – замерзну насмерть. А так у мене є принаймні якийсь шанс.  

Це було складно. 

Година, друга, третя…

А я все продовжував брести через цю снігову пустелю. Сили покидали мене і єдине, що я хотів це впасти…хоч і знав, що тоді більше не зможу підвестися. 

Цікаво, це карма за те, що сестра змушена була шукати мене тоді в далекому минулому. Але чи не занадто? Я ж був лише дитиною в тій казці. 

Аж раптом…

Я різко зупинився і через це не втримався і таки впав на сніг. Підвівся і з подивом глянув ще раз. Попереду були вогні. Я зібрав решту сил і знову продовжив свій шлях. 

Якщо є хоч найменша надія, не можна так просто залишатися тут. 

Погода погіршилася. Почав завивати вітер, а перші сніжинки падати на мене. Та не було часу зважати. 

Я продовжував пробиратися. Мій одяг вже був мокрим і здавалося, якщо не знайду прихистку, то точно загину. 

Це була дивна споруда, щось схоже на давні руїни якогось замку. Спробував пригадати чи було щось таке в книзі. 

Тим часом на порозі з'явилася дівчина. 

– Чого стоїш, заходь швидше, – покликала вона якимось наказовим тоном. 

Повільно пройшов всередину вже здогадуючись, хто це і де саме опинився. 

– Ти ж Кай чи не так? – запитала вона, роздивляючись його так, наче він був музейним експонатом чи тваринкою в цирку. 

– А ти розбійниця? – запитав обережно. 

– Я тепер мандрівниця. То тепер ти шукаєш Герду, а не вона тебе? Я інколи згадувала про вас, – запитала вона з цікавістю і потягнула його вглиб приміщення. 

Він слухняно пішов за нею. 

На диво там було тепло. Хоча більше його дивував факт існування розбійниці. Можливо вона якимось чином потрапила в майбутнє для цієї сцени або його закинуло у минуле. Розібратися було складно. 

– Я знайшла для тебе новий одяг і харчі, тому відпочинь скільки треба і швидко йди і знайди її, – вимогливо попрохала вона. 

Він лише й зміг що подякувати. Новий одяг був надто старомодним для його часу і коли він обернувся, щоб запитати щось ще – розбійниці вже й не було. 

А в приміщенні було темно. 

Та якимось чином вона таки врятувала його від смерті. 

Сам не помітив як заснув у цьому непривітному місці, а вранці вирушив у дорогу. Сумка з їжею теж була справжня. 

Вийшов надвір і побачив чорного ворона. 

Але ж чому тоді ворон не був раніше, хоча вже зрозумів, що історія не повністю підпорядковується попередньому канону. 

Власне вона й не мала б. Зараз інші часи і обставини також. 

– Карр. Вам послання, – прокаркав ворон і він насправді ледве зміг зрозуміти ці два прості слова. 

– То кажи, – попросив він уже здогадуючись, що він скаже. 

– Рухайтеся на північ. 

Він не зрозумів, що було далі, але йому й цього було достатньо. А там якось розбереться. 

Він подякував і визначивши, де північ попрямував далі. Тепер, коли це стало зрозумілим йти також стало трохи простіше. Ще й навіть стежка з'явилася. 

І це видавалося підозрілим? 

Відчував, що це не може бути кінцем. 

Завірюха, яка раптово піднялася стала для мене відповіддю. Видимість знизилася і я рухався майже наосліп і постійно боявся, що зараз зібюся зі шляху. 

Я падав, підіймався з місця і старався йти далі. 

Повільно. 

Крок за кроком. 

Я просувався далі навіть не знаючи кінцевої мети. 

А потім побачив те, що змусило мене вжахнутися і відступити на декілька кроків назад. 

Попереду були двері, які мабуть, приведуть мене до виходу. 

От тільки, щоб дійти до них я мав подолати міст з льоду під якими невідомо наскільки кілометрів вниз була прірва. 

Обернувся, та шляху для втечі не було і єдине, що я міг це ступити ще на крок ближче до своєї смерті. 

Обережно поставив одну ногу на лід, потім іншу. 

Переступати було надзвичайно страшно. Здавалося, що ось зараз ще мить і я полечу вниз. 

Я боявся дивитися. 

А потім сталося те чого я остерігався. Лід тріснув. І цього разу реально, а не тільки в моїй голові. 

Тріщина була ледь помітна і тепер я зовсім не знав, що робити далі. 

Єдине, що я знав достеменно – моя смерть не відбудеться сьогодні і зібравши всі свої останні сили я стрибнув. 

Зараз мої ноги або досягнуть проходу або я впаду вниз і назавжди залишуся тут. 

Найбільше смутку мені завдавав лиш той факт, що мене можуть повністю забути і не згадати. 

Життя не пролетіло перед очима. Занадто короткою була ця мить і водночас тривала цілу вічність.