Розділ 6. Чи можна довіряти Сніговій королеві?

Герда

Я прокинулася у незнайому для себе місці. Це була кімната у якій усе видавалося таким наче зробленим з льоду. Ліжко, на якому я лежала, виявилося настільки зручним, що вставати зовсім не хотілося.

– Ох, де я опинилася? – з нерозумінням пробурмотіла, щільніще закутуючись в ковдру. Холод пробирав до кісток. 

Одягнутою я була в тонку білу нічну сорочку, яка зовсім не відповідала температурі. 

– Тут потрібно десятьма ковдрами накритися, щоб не замерзнути насмерть. Дивно як я ще не отримала обмороження, – прошепотіла набурмосившись. 

У двері почувся стукіт. 

– Чи можу я зайти, Гердо? – голос видався знайомим та пам'ять, чомусь відмовлялася підкинути мені потрібний спогад. Та й ім'я яким вона мене назвала звучало якось чужорідно, наче й не належало мені. 

– Так, авжеж, – дозволила я, сподіваючись отримати пояснення. 

У приміщення буквально впливла жінка одягнута у зовсім легкий одяг і що найдивніше босоніж. Я не змогла стримати свого приголомшеного погляду і лиш прикрила рот долонею. Оце ж… щастить комусь – взагалі не відчувати холоду!

– Я принесла тобі одяг, – тихо промовила вона, відвівши погляд. 

– А взуття? – випалила швидше, ніж встигла про це подумати. 

Жінка декілька хвилин мовчала, а потім її осяяло розумінням. Вона метушливо підбігла до мене, враз втрачаючи свою напускну велич. 

– І як я могла забути, що на відміну від мене ти відчуваєш холод! – стрепенулася вона і додала зовсім тихо, що я ледь вчула слова, – адаптація вже б мала завершитися, – і наче й не говорила нічого, засипала мене питаннями, – ти не замерзла? Не захворіла? Температури немає? 

Я заперечно захитала головою і усміхнулася, бо вона нагадала мені мою маму. Королева хвилювалася за мене так само як вона. От тільки, чому спогади про мою сім'ю, про моє життя до цього місця такі туманні. Може мене збила машина і я переродилася тут? 

Вона змахнула рукою, блакитне світло огорнуло одяг, який вона принесла і згасло. 

– Тепер можеш одягати, гарантую, що воно буде теплим, хоч і за виглядом не скажеш, – ледь всміхнулась вона. 

Я скептично поглянула на дивну легку тканину, висуваючись з-під ковдри, що все ще лежала на плечах.

– Емм… пані Снігова королево, – нарешті згадала я нашу розмову в тій дивній будівлі, звідки ми вирушили сюди і почуваючись ніяково, пробурмотіла: – Ви могли б пояснити, як це одягати? Чи прислати когось, щоб допоміг? Хоча, мабуть, у цьому місці немає покоївок… – останнє я прошепотіла ледь чутно, щоб вона не образилася.

– Авжеж, – радо згодилася вона, – усе зовсім просто. 

Хоча це “зовсім просто” затягнулося на декілька довгих годин. Під керівництвом Снігової королеви нарешті змогла справитися з цим одягом, який так не хотів піддаватися. 

– Ось і все, – втомлено видихнула і запитально глянула на жінку, чекаючи на наступні вказівки. 

– А тепер час на сніданок йти, щоб відновити сили, – лагідно всміхнулася вона і продовжила, – вважай, що сьогодні у тебе вихідний, Гердо. 

– О, мабуть, це чудово, – знизала плечима я, не знаючи, як повинна відповісти. 

Я не знала чи працювала десь, тому й гадки не мала як повинна реагувати. Хоча, що справді мене дивувало, це те що мій стиль ведення розмов, став таким, наче як в минулому столітті. 

Я слухняно йшла за королевою, заворожено оглядаючи цю крижану красу. 

– О, і ще одне, – озвалася до мене королева, – я обов'язково усе поясню тобі за сніданком. 

– Буду рада почути відповіді на свої питання, – тепер мій тон виражав щиру зацікавленість. 

– Тоді добре, – посміхнулася та. 

Королева виглядала привітною, але я не знала чи можу насправді бути впевнена у ній. Може вона спеціально хоче втертись мені в довіру? Але навіщо такій величній жінці як вона, така звичайна я? 

Кімната у яку вона мене провела виявилася закритою терасою з якою відкривався неймовірно гарний краєвид на володіння королеви. Хоч усе й було засніженим без жодного проблиску чогось іншого. І все ж це було прекрасним. 

“Але ти ж терпіти не можеш зиму” – почула я тихий голос в моїй голові ( Страх, чи не ти це?) 

Я відкинула цю думку, як набридливу муху. Це усього лиш маячня. 

У приміщенні усе було наче висічене з льоду – стіл, вкритий білою скатертиною, чашки з ароматним чаєм і навіть столові прибори. 

 – Це ж лід? – перепитала я пошепки. 

Королева кивнула, ледь всміхнувшись. 

– Тоді як він не тане? – поставила наступне питання я, ледь торкаючичись холодної чашки пальцями. 

– Тому що це мій палац, – відповіла вона, не бажаючи вдаватися в подробиці і я розчаровано зітхнула. 

– А звідки ви берете продукти і хто їх готує? – продовжила розпитувати. 

Вона зміряла мене дивним поглядом, наче оцінюючи щось зрозуміле тільки їй. 

– Продукти надходять із зовнішнього світу, де їх закуповують мої помічники, – пояснила вона, неохоче

– О, зрозуміло, – кивнула я, а тоді перепитала з виглядом дитини, яка тільки розпочинає своє знайомство з навколишнім оточенням, – а що таке той “зовнішній світ”

Вона підняла на мене справді здивований погляд, а тоді спробувала приховати задоволену посмішку, за чашкою чаю. І все ж вона якось надто довго думала над таким здавалося простим запитанням. 

Ми вже майже завершили снідати, коли вона відвівши свій погляд до вікна тихо промовила. 

– Це ж місце звідки ти прийшла, – на диво, вона точно казала правду, – невже ти не пам'ятаєш про це, Гердо? – подивилася на мене з прищуром.

– Чому ви називаєте мене цим дурним іменем? – невдоволено скривилася я і додала знічено, – я справді не можу згадати щось про зовнішній світ. Я що померла і втратила спогади про своє минуле життя? 

– Тому що, тебе так звати, – різко мовила вона і продовжила з дзвінким сміхом, відповідаючи на моє друге запитання. – Аж ніяк ні, ти все ще жива у тій реальності.