Частина 2. Знахідки і втрати. Розділ 5. Як знайти вхід?

Кай подивився на будинок, який височів перед ним. Він міг уважно його роздивитися, але не бачив у цьому сенсу.  

Навіщо? Від цього його становище не зміниться. Він завагався доторкнувшись до холодної дверної ручки. 

Безліч сценаріїв розвитку подій крутилося в його голові. Безліч питань не давали спокою останні кілька днів. 

Та він не мав права на сумніви. Чи може він, хоча б раз у своєму житті діяти рішуче!? А не ховатися за своїми персонажами і сюжетами. 

Вагання зникли, а погляд змінився до невпізнаваності, наче це була його оновлена версія. Він рвучко відкрив двері і поки не встигнув передумати пройшов усередину.  

Його зустріла тиша великого просторого холу, який простягнувся перед ним і тепер він відчував себе ще більш розгубленим. Він точно повинен був знайти вхід у підвалі, але навіть натяку на нього не було.

А може це йому сниться? Це ж точно була стара будівля, то як вона може так разюче відрізнятися всередині? 

Адміністративна стійка стояла самотньо, за нею нікого не було. Сходи тягнулися кудись угору, а темні коридори розходилися в різні боки. Як серед цього знайти правильний шлях? 

Каю не залишалося нічого, як покластися на передчуття і підійти до стійки, де були розкладені якісь документи. Дивно, але на дотик вони були холодні, наче створені з льоду, хоча це й не було можливим. А може…

Згадавши про те, що досі не скинув окуляри, нарешті зробив це і місце знову змінилося. 

– То виходить я був правий…цей хол справді обманка? – прошепотів він вражений тим, що здогадався правильно. 

Сестра, мабуть, теж була обманута цим. Як шкода, що він не приїхав додому раніше. 

Але про це зараз не можна думати, потрібно уважно оглянути нове приміщення.  Бетонна підлога, обдерті стіни, що ось-ось розваляться, сходи, на яких бракувало частини сходинок. Він стояв біля купи старих коробок, а зверху лежав аркуш з намальованими стрілками: 

–  Вперед, вліво, вправо, назад…

“Думаю це точно може знадобитися мені в майбутньому. Потрібно знайти щось ще” 

Він склав листок і сховав в кишеню куртки. Переривши усі коробки, які стояли поруч він зміг лише знайти дивний шифр, який одразу ж зник після прочитання і книгу, яка здивувала його тим, що у ній були його персонажі, але події розвивалися інакше. Наче хтось вирішив написати фанфік або продовження. 

– Але ж…цю книгу ще ніхто не бачив, – пробурмотів він озираючись по сторонах, наче звідти мала з'явитися людина, яка її поклала сюди. 

Лише тепер Кай звернув увагу на сходи, що вели кудись униз. Отже, підвал, який шукає знаходиться там. 

Він відчув як спиною пробіг холодок. Чому ж так багато містики, коли він завжди жив таким звичайним життям? Чому це накотилося на нього як лавина – усе і одразу. 

У куточку однієї коробки він знайшов ледь помітний складений у декілька разів папірець. Там було написано декілька незрозумілих для нього слів. 

“Сон. День. Час. Смерть.” 

–  І що мені з цим робити? Добре, зрозумію далі, –  зітхнув він. 

Він здригнувся, коли почув якийсь дивний звук, після чого усе освітлення погасло. 

–  Та щоб його, –  він дістав ліхтарик зі свого рюкзака і 

Що ж, і чому він не подумав про це раніше, тепер задача значно ускладнювалася. Він лише сподівався, що знайшов усе, що потрібно.  

Обернувшись до тих самих дверей побачив зверху над ними таймер на якому червоним було виведено 00:30. 

–  Та ви знущаєтеся!? Я ніколи не хотів бути гравцем у “Грі в кальмара” –  нервово сказав він. 

Востаннє оглянувши цю кімнату він побачив в одному кутку кімнати щось схоже на невелику шухляду, яка була розташована прямо в стіні. 

Часу залишалося ще 24 секунди і здавалося, що це більш ніж достатньо. Тільки цього виявилося надто мало. 

Саме там він знайшов металевий механізм, з цифровим кодовим замком. Кай старався ледь торкатися до цифр. Навіть крізь рукавички, знову міг отримати опік. 

Він спробував згадати ті чотири цифри, які там мали бути, але не виходило. Скільки усього сталося потім, що якби не цей механізм він би зовсім забувався про нього.

20 секунд. 

“Спокійно, Кай. Не панікуй і просто спробуй подумати. Часу достатньо.” – заспокоїв він сам себе і спробував зосередитися на основній проблемі. 

Та ще гіршим було те, що у нього лише пять спроб. 

– Що ж почнемо, – прошепотів він, стараючись не звертати увагу на табло на якому секунди швидко бігли вниз. 

18 секунд. 

– Точно знаю, що там була цифра два…але де саме? На початку чи в кінці? 

Він з помітним нервуванням ввів 3232

14 секунд. 

Він зі здивуванням побачив, що трійка теж засвітилася зеленим, отже він вгадав ще одну цифру. Це не погано. 

11 секунд

Час зменшувався. Але його лякало інше…

9 секунд. Дві спроби. 

– Тоді, 7239. 

Він з завмиранням у серці побачив, що остання цифра, теж вірна. Залишалося лиш вгадати першу.

7 секунд. Одна спроба. 

Шкірою мимоволі пробіг мороз. Що як він не вгадає? Його вб'ють як у справжній Грі в кальмара? Чи перетворять на фігуру з льоду, більше у стилі Снігової королеви? 

Він важко зітхнув. Налякано дивлячись на цифри перед ним і ненаважуючись ввести свій останній варіант. Страх наповнив кожну клітину його тіла, паралізуючи і майже приводячи до паніки. 

4 секунди. 

Це подіяло на нього краще ніж відро води і здогадка пронизала його, наче електричний розряд.

– 4239! – видихнув він, швидко натискаючи цифри.

Механізм клацнув. Маленький ключ випав йому в долоню разом із запискою. Але часу не було – 2 секунди. Кай кинувся до дверей і тремтячими руками відчинив їх.

На останній секунді потягнувши за ручку, він нарешті потрапив всередину. 

– Цікаво це вона мені влаштувала зате, що я назвав її психопаткою чи ця божевільна від самого початку таке планувала, – крізь зуби пробурмотів він, вирівнюючи дихання і заспокоюючись від напливу адреналіну.