Розділ 4. Пошук шляху.

Кай відчував, що задихається. 

Йому потрібно було опинитися у місці його спокою. Швидко підійшов до книжкової полиці, він штовхнув три книги правильний порядок яких знав лише він і батько. 

Він тремтів від хвилювання, яке огортало його і спробував робити усе швидкою 

Пролунав звук і полиця відсунулася відкриваючи двері за нею, які він відкрив за допомогою ключа, який завжди носив з собою. Для нього це було чимось на кшталт талісману. 

Але зараз це не допомагало. Руки тремтіли і він не міг зробити усе швидко. 

– Та щоб його! Серйозно, чому я так злякався цього голосу! – розлютився сам на себе Кай. 

Нарешті у нього вийшло провернути ключ і відкривши у двері, зачинив їх зсередини, чого ніколи не робив раніше. 

Притулившись до холодних дверей він нарешті полегшено видихнув. Усе добре. Він в безпеці. 

Ця кімната була його куточком, місцем, яке він вважав найзатишнішим у світі і де він проводив найбільшу кількість часу, коли бував удома. 

І єдине місце у яке не мав права заходити ніхто, окрім нього. Тут був стіл, ще одна шафа, де були лише написані ним книги і ті з яких він міг почерпнути натхнення для нових сюжетів. 

Голос відступив. Контроль повернувся. Він нарешті знову міг вільно дихати. Тепер потрібно спробувати щось написати, щоб повністю заспокоїтися. 

Він ввімкнув світло і підійшов до столу і поклав ноутбук, відкриваючи кришку. 

Створивши новий документ він задумався і залишив його без назви. Переглянувши інші ще не закінчені книги він спохмурнів. Їх було аж чотири і до кожної з них він не мав ідей для закінчення, персонажі своїми діями загнали його в глухий кут з якого він не знав як вибратися. 

–  Тут Брієна втекла і я взагалі не розумію для чого вона це зробила і куди її подіти далі, –  він відкрив один з документів і перейшовши на останній написаний розділ, тільки важко зітхнув і продовжив перевіряти. –  О, у цій залишився усього лиш два останні розділи, а у мене з якогось дива взялася ідея для продовження, –  він вже відчув радість від цього, а потім знову засмутився. 

Ще одну книгу він лиш розпочав, а іншу мав от от завершити. Точно, тільки він вже місяць назад мав це зробити, а вона все продовжувалася і продовжувалася. 

Ні, Кай справді обожнював писати книги. У створенні сюжету він знаходив спокій і умиротворення, але інколи, як от в такі моменти це надзвичайно втомлювало. Цікаво, що йому цього разу сказати видавництву. Може списати усе на зайнятість у бізнесі батьків. 

Наче, знаючи про це на екрані висвітився знайомий номер від якого його пересмикнуло. 

–  Про вовка промовка. Та щоб її! 

Натомість, коли він заговорив його тон став цілком привітним і навіть трохи радісним. 

–  Вітаю, міс Спенсер, я саме збирався вам телефонувати. 

– Так я й тобі повірю, Каю, –  розлючено прошипіла вона і додала з деякою погрозою, –  термін, коли ти маєш видати наступну книгу скоро мине. 

Йому вкрай не хотілося нариватися, але це й було правдою. Він справді писав. Просто не так швидко як хотілося. 

–  Якщо ви будете на мене тиснути від цього я швидше писати не стану, –  відбив її словесну атаку. 

–  Мені ж не відомо чи ти книги пишеш, чи якоюсь нісенітницею займаєшся. От і нагадую про своє існування, –  мабуть, вона ледь всміхнулася. 

–  Мені залишалося декілька розділів, –  легко видавив з себе він. 

– Може ти б паралельно писав короткі оповідання, щоб читачі про твоє існування не забували, –  з сарказмом кинула вона і додала, –  або узагалі викладав би на сайтах електронних книг та й по всьому. І така набридлива людина як я не діставала б тебе кожного разу, –  вдавано засмученим тоном сказала вона. 

–  Я подумаю над цим, але не певен, що у мене вийде, –  відповів він на перше питання, залишаючи інше без відповіді. 

Під своїм іншим псевдонімом він і справді викладав деякі книги окремо, але Вірджинії повідомляти про це чомусь не хотілося. 

А потім раптово для самого себе він видав наступне. 

–  А і не дзвоніть до мене деякий час. Я відправляюся в Антарктиду і не знаю чи буде там ловити зв'язок.

Ні, ну насправді він мав вирушити на пошуки палацу Снігової королеви і повернення Герди, але ж це майже одне й теж. І там і там зима, і те і те занадто далеко, тому це був найкращий варіант. 

Вона точно була вражена, бо на декілька хвилин запанувала тиша. 

–  О, ти ж не серйозно, я сподіваюся? – перепитала вона. 

– Це правда, – підтвердив він і додав, – я думаю, що це допоможе віднайти мені втрачене натхнення. 

– Он воно як, – протягнула вона, – тоді вдалої тобі подорожі, Каю. 

Він завершив виклик першим і її невимовлене питання про те чому він знову кудись іде так і залишилося висіти в повітрі. 

“Мені потрібно буде багато що обговорити з нею, коли повернуся, але це згодом” 

Кай не знав чи це спрацює, але можливо зараз цей спосіб саме той, який йому потрібний. Він відкрив той самий документ без назви і почав писати. Чи вийде з цього книга? Чи він просто виплесне усі думки? І все ж він відчував, що повинен написати цю історію. 

Вона терпіти не могла зиму. 

Написав він і одразу ж стер. Це звучало надто дивно як для початку. 

Вона ненавиділа зиму. 

Можливо краще, але йому усе одно не подобався цей рядок. 

Їй не подобалася зимова пора. 

Узагалі щось не те. Навіть не встигнувши закінчити рядок він видалив його. 

“Вона не любила зиму…”

 Що ж, він завжди може встигнути змінити той початок. Від написання цієї книги йому стало легше, та й розділи легко писалися один за одним, чого не було вже дуже давно. 

Залишалися деякі моменти про які він мав розпитати Герду при нагоді, але в цілому це було не погано. А ще перед тим як іти він має написати якнайбільше про Герду і її відносини з сім'єю, її життя про яке він знав і спогади, які у них були.