Розділ 3. Час для відпочинку?

Кай хотів одразу вирушити на пошуки Герди, але мама рішуче зупинила його.

– Сину, ти лише сьогодні додому повернувся і вже знову хочеш піти. Відпочинь хоч трохи, – занепокоєним тоном сказала вона. 

– Але ж Герда…– спробував заперечити він. 

– Мама правильно говорить, – втрутився в розмову батько, – якби ти зупинив її тоді, час мав би значення, але зараз це не грає жодної ролі, – туманно закінчив він і першим спустився в вітальню. 

– Та й це буде підозрілим, – тихо буркнула мама і вже голосно, щоб він точно почув додала, – ніхто, окрім нас про це не знає і ніхто не повинен дізнатися заздалегідь. Ми щось вигадаємо, щоб твоя подорож не виглядала дивною. 

Він кивнув, хоч усе в ньому противилося такому вибору. Кай розумів, що батьки праві, але не міг нічого зробити. Герда справді у небезпеці і він повинен якнайшвидше піти на її пошуки. 

І все ж він справді втомився. Дар забирав багато енергії і йому потрібно було відновитися, щоб мати змогу знову ним користуватися. 

Він прийняв душ і переодягнувся у чистий одяг. Впавши на ліжко він не зчувся як заснув, аж поки не почув стукіт і голос мами за дверима. 

– Каю, час вечеряти. Сподіваюся ти не втік з дому? 

– Ні, – сказав він і додав, – скоро спущуся. 

Він здивувався, побачивши, що мама накрила у вітальні. У них гості, про яких мама не попередила? Але ні, вона б такого точно не зробила. 

– Ми чекаємо на когось? – насторожено зиркнув він. 

– О, – повернулася вона, – до нас прийдуть Мерсія і Ферез, – пояснила ледь всміхнувшись, – не хвилюйся, ніхто з чужих людей не буде. 

Він кивнув, відчуваючи полегшення. Що ж, тоді це не так і важливо. А от інше…

Кай довго думав як почати розмову і чи починати її взагалі. Буває таке, коли ти хочеш щось сказати, але наче щось стискує горло і ти не можеш видавити ні слова. 

Кай довго стояв на місці, наче чекаючи, коли мама сама все зрозуміє і натякне йому. Але вона була надто заклопотана приготуванням. 

– Слухай мамо, не могла б ти пояснити мені дещо? – врешті не стримався він. 

Вона подивилася на нього похмурим поглядом, наче вже знала, що її син скаже щось таке, що їй не сподобається. 

– Питай, – коротко відповіла. 

– Що не так з цією хворобою? Що це насправді таке? 

Його насправді давно цікавило це питання. Не можливість торкнутися усього, окрім льоду. 

– Хіба ти не здогадався? – зміряла його пильним поглядом, – це твоя стихія і якби у нашій реальності було б можливим навчитися керувати нею, ти б не страждав, – у тоні мами був біль і відчай, наче їй від цього було ще гірше, ніж йому. 

І як він узагалі зміг навіть подумати, щоб не довіряти батькам? Мама ж щиро за нього хвилювалася. 

– Але, хіба ви не володієте якимись здібностями?  – зацікавлено продовжив. 

– Не зовсім, – махнула рукою вона, – ми можемо використовувати їх тільки, коли це необхідно, інакше нас чекатиме покарання за перевищення повноважень, – тихим монотонним голосом завершила. 

Він запитав би щось ще, але продзвенів дзвінок і мама з явним полегшенням побігла відкривати двері. 

Цікаво чи допомога йому буде рахуватися використанням здібностей для особистих цілей. Він не хотів, щоб батьки розплачувалися через нього. 

– Вітаю, тітко Мерсіє, дядьку Ферезе, – промовив він. 

– О рада тебе нарешті побачити, Каю. Ти так подорослішав за ці роки, – сказала вона 

Він запитально подивився на маму, але вона лиш дала знак, що усе нормально. 

І все ж вони ж точно бачилися у лікарні? Чи може він вигадав ту зустріч? Кай відчував себе так, наче він опинився у іншій реальності і тепер змушений пристосуватися до нелогічних подій у ній. 

– Я теж радий вас бачити, – сказав він залишаючись стояти на місці. 

– Ох точно, – очі тітки наповнилися краплею жалю, але вона швидко опанувала себе. 

Мама покликала усіх до столу, бо атмосфера ставала якоюсь гнітючою і неприємною. 

Ніколи ще звичайна вечеря не тягнулася так довго. 

Спочатку було чути лише ледь чутний стукіт столових приборів і тихі розмови у яких ніхто словом не згадував Герду. Це видавалося йому дивним, але він вирішив поки не вказувати на це і тільки спокійно відповідав на питання родичів щодо його навчання. 

Усі ці роки він і справді майже не з'явилявся вдома, йому вистачало і звичайних розмов через відеозвязок. Як він згадував раніше у нього не було жодного бажання чути розмови про нього. 

– А як Герда, тітко Мерсіє? – наче зовсім випадково запитав і зловив на собі незадоволені погляди мами і тата. 

– Герда? – перепитала тітка, наче хотіла згадати про кого він узагалі говорить, а тоді продовжила засмучено, – її стан без змін.

Кай спохмурнів від її тону. Чи могло бути таке, що спогади про Герду починають зникати? Що як він стане наступним, хто почне забувати? Більше він не міг гаяти часу даремно. Завтра він вирушить. Допоки не стало пізно.  

– Дякую за вечерю, – він піднявся зі столу. 

– Ох, ну точно, – похопилася тітка, – ти ж лише повернувся, мав би відпочити, а не з нами сидіти. 

Відпочинок? Кай подумки розсміявся. У нього не було на це часу. Він навчався для того, щоб стати спадкоємцем бізнесу батьків разом із Гердою. А паралельно з тим у вільний час, якщо такий лишиться зможе писати книги. 

– Каю, ти чому застиг на місці, знову привида побачив? – запитав дядько з краплею насмішки. 

– Ні, що ви, – беземоційно кивнув він і попрощавшись з тіткою і дядьком, нарешті зміг піднятися у свою кімнату, щоб зібрати речі на завтра. 

Чи краще почекати? Він відчув як його знову огортають ті самі чужорідні думки. 

Тільки тепер він міг чітко почути голос…

“Ти ж лиш сьогодні повернувся, то чи так необхідно знову кудись йти?”

Але ж це не те, чого він бажає. Замовкни. 

“Ти вже забув свою останню розмову з Гердою. Не думаєш, що їй там сподобається більше?” – голос насміхається з нього, знущається і хоче підкорити.