Розділ 2. День, коли Кай дізнався правду.

Герда лежала в лікарняному ліжку з прикріпленими до неї різними дротами. 

Герда Фрейзен у комі, ось що сказав йому лікар. 

Уперше в житті він був вдячний за можливість бачити привидів. Так, хоч зміг поговорити з сестрою. 

Але що як він міг зупинити її, але в останній момент відпустив. Можливо у нього б вийшло, але тепер було вже запізно. Кай відчував глибоку вину через це.  

– Сину, не знаю чому ти докоряєш собі, але не роби цього, – проговорила мама зайшовши в палату Герди, – потрібно діяти в міру своїх можливостей, – продовжила. 

– Я бачив її! – з болем у голосі відповів він, – мамо, я говорив з нею…

– Але чи справді ти міг зупинити її? – повернула вона до початку розмови, – усе могло бути вже давно визначеним, – засмучено завершила. 

Кай підняв на неї порожній відчужений погляд, наче знаходився десь не тут. 

– Ти говориш схоже до тієї жінки. 

Вона подивилася на нього занепокоєно, наче те чого боїшся найбільше – відбулося. 

– Ти щось про це знаєш? – у його очах блиснула підозра. 

– Нам пора, – холодно відповіла мама, – ця розмова не для лікарняної палати, – додала вже м'якше. 

Він не посмів ослухатися її, коротко попрощався з сестрою і ще раз зі смутком глянувши на неї, вийшов і поспішив за мамою. 

Вона з ледь вловимим невдоволенням сама відкрила йому двері, не дозволяючи до них торкатися. 

– На вулиці не було снігу весь цей час. Жодного снігопаду, – раптом зазначила вона. 

Він усміхнувся. 

– Я знаю мамо, чи ти забула, що твій син може бачити цей світ інакшим? – з сарказмом перепитав він. 

Він скривився і одягнув сонцезахисні окуляри назад. Проблема цього дару була саме у цьому. Ніколи не дивися на сонце. 

У іншій ситуації, мама б точно розсердилася і насварила його за такий тон. Сьогодні, коли вона й сама була на нервах, дозволила собі пропустити це повз вуха. 

Вони сіли в машину і поїхали додому. 

– Це правда, що ви не бачили мої дзвінки? – запитав він. 

Мама кивнула і продовжила мовчки їхати додому. 

– Тоді, ким є та жінка? – він завжди був надзвичайно терплячою людиною, але зараз йому хотілося дізнатися усе якнайшвидше, наче від цього залежить його життя і все ж додав, – мене здивувало, що навіть не почувши, яка вона на вигляд, ти наче вже знала про кого я говорю. 

– Дай вгадаю, – промовила мама з гіркотою, не відриваючись від дороги. 

Вона сказала настільки точний опис, наче стояла поруч з ним, коли він зустрів ту незнайомку. 

– Так і є, – прошепотів він вражено. 

– Отже, вона прийшла по вас, – продовжила мама і додала стишено, – ти ж уже й сам знаєш відповідь або ж здогадуєшся про її особистість. 

Кай задумався і спробував в голові скласти усю наявну інформацію, наче складав анкету для свого персонажа. Її одяг, поведінка, стихія, якою вона володіла – усе у ній вказувала на одну відповідь, яку він з завмиранням серця озвучив. 

– Вона…Снігова королева!? – вражений своїм відкриттям на видиху запитав він. 

– Чудово. Ще не все втрачено, – протягнула мама з насмішкою. 

Він би запитав ще багато чого, але не встиг, бо вони вже приїхали до свого будинку і він з небажанням вийшов з машини і пройшов всередину. 

Вдома усе було прикрашено до новорічних свят, які він безсовісно пропустив, не бажаючи сидіти з усіма своїми родичами і ловити їхні жалісливі погляди. Та й велику їдальню він теж не любив, надто вже велике і не затишне приміщення. Хоча якби знав, що може статися, усе ж повернувся. 

Мама довго дивилася у вікно у вітальні, не наважуючись щось сказати. 

Він залишив її в спокої і пішов мити руки і шукати їжу в холодильнику усе ж щось та й точно мало залишитися. 

– Мам, тобі чай зробити? – запитався Кай і аж тоді вона повернулася до нього і невдоволено глянувши промовила. 

– Я сама зроблю! А ти розкажи усе якнайдетальніше, – схвильовано сказала вона. 

Йому нічого не залишалося як слухняно опуститися назад на стілець і все докладно розповісти. 

– І ще в мене тепер є думка, що Герда казала правду, – глухо закінчив він. 

Мама задумливо подивилася на нього, вирішуючи щось для себе важливе, а тоді поставила каверзне питання. 

– Які спогади ти бачив в нашої Герди? 

Які спогади він бачив? Тільки зараз зрозумів, що з усім цим забув проаналізувати їх, зовсім викинувши з голови. Тому тепер пройшовши за їхнім залишковим слідом побачив те про що вже й сам здогадався. 

– Це правда, – стверджувально сказала мама, таким тоном, наче завжди про це знала, – ти і вона справді переродження тих Кая і Герди. 

– Але це ж лише казка, – спробував заперечити він, усе ще не бажаючи вірити в таку маячню, – як ми можемо бути переродженнями людей яких не існувало. 

 Мама важко зітхнула і налила воду в чашки з чаєм. Поставила одну перед ним, а іншу перед собою і сіла навпроти. 

– Але ж це ніхто не доведе. Чи можуть персонажі книг бути звичайними людьми, просто з іншої реальності? – тихо промовила вона і запитально глянула на нього. 

– Ти права мамо, – був змушений погодитись він.

– Чудово! – вигукнула мама радісно і цим порушила цю спокійну атмосферу, яку він так любив, – вибач, сину, – додала вона, заспокоївшись і швидко продовжила. – Отже, якщо з цим ми завершили, потрібно подумати над тим як витягнути Герду. Я більш ніж впевнена, що зараз вона знаходиться в Снігової Королеви.

Мама завжди вміла легко скласти все докупи, коли у нього самого думки розбігалися.  

– І що ти пропонуєш? – фиркнув він, – вирушити в Лапландію, чи де там вона знаходиться? 

Мама не стримала свого сміху, а потім важко зітхнувши сказала. 

– Це буде важко. 

– Та що не так? – здивовано і ображено запитав він на її закид. 

Ні, він справді не розумів про що говорить його мама. 

– Я просто згадала, що в тебе жахлива комунікація. Серйозно, досі дивуюся як ти зміг провчитися за кордоном ще й п'ять років, – ледь всміхнулася вона.