Розділ 1. День, коли Герда зникла.

Кай

Повернення додому завжди давалося йому надзвичайно важко. 

Знову чути обговорення, знову слухати насмішки або співучуття. Він відчув, як всередині все стискається, та зробив глибокий вдих, ховаючись за темними лінзами сонцезахисних окулярів.

Його настрій завжди псувався від таких розмов.

Він швидко вийшов з аеропорту і дістав з кишені куртки телефон, щоб попросити когось з батьків його забрати. Але ніхто з них так і не відповідав. Те ж саме стосувалося і дядька з тіткою.  

“ Коли не потрібно вони самі телефонують, а зараз навіть додзвонитися до них неможливо. Знали ж, що я приїду” – подумки обурився він і вирішив йти пішки, час від часу дивлячись на телефон, який почав розряджатися. 

– Тільки цього не вистачало для повного щастя, – пробурмотів він. 

До того ясне небо почало затягувати хмарами. Кая огорнуло тривогою. Щось насувалося, щось невідворотнє і те що принесе біль, але відчувалося так правильно…

Він здригнувся від своїх думок. Наче не йому належать. Занадто чужорідні. 

Вітер почав дути сильніше і стало ще холодніше, ніж було. 

Не залишалося нічого іншого як викликати таксі, хоч він їх і терпіти не міг. Йому значно більше подобалося прогулюватись пішки і шукати натхнення для написання книг. 

Погода усе більше погіршувалася і ось вже почали падати перші сніжинки. Так неочікувано, цього точно не мало бути. 

Він зітхнув і поринув у свої думки, відгороджуючись від реальності. Чим більше скорочувалася відстань до будинку, тим менше йому хотілося туди повертатися. 

Мабуть, тільки через свою двоюрідну сестру він все ще повертався сюди кожного разу. 

На мить він підняв голову і подивився у вікно. Сніжинки падали і падали вниз і цим створювали заворожуючу картину. Великі і менші, це було так гарно, що можна було б дивитися вічно. 

Кожного разу, коли сніг починав падати він згадував розмови з сестрою у яких вона згадувала сни. 

Він був радий, що зараз знаходиться в теплі і йому не потрібно ходити в таку погоду. Аж раптом, йому здалося, що на мосту він вловив постать жінки. Та коли він подивився ще раз, її там вже не було. Дивно. Він зробив вибір швидше, ніж міг його обдумати. 

–  Зупиніться тут, будь ласка! –  його голос сповнився незрозумілими емоціями і через це прозвучало як вигук.

–  Ви впевнені? –  здивовано подивився на нього таксист.

–  Так, цілком, –  твердо мовив він.  

–  Ваше право, –  мовив таксист тихо. 

–  Тоді чи не можу я попросити вас привезти мою валізу до вказаної адреси. 

Взявши оплату, водій поїхав. Кай накинувши на голову капюшон, покинув приміщення і скривився від снігу, який летів йому в обличчя, падав на куртку і створював відчуття дискомфорту. 

Перше, що він зробив це скинув сонцезахисні окуляри, які тепер лиш заважали йому і нарешті зміг бачити світ таким, яким він був. Його погляд сповнився подивом і нерозумінням. 

Усе, що він бачив до того було неправдою. 

Він одягнув окуляри назад і знову відчув сніг, який падав на нього. 

– У сенсі? Хто б міг зробити ілюзію у реальності, де немає магії? 

Він завмер на місці, не знаючи, що йому робити далі. Йти чи не йти, це було для нього головним питанням. І якщо йти, то куди? 

Він не витратив багато часу на роздуми і швидко повернувся у напрямку мосту. Передчуття говорило, що та незнайомка може дати йому відповіді. 

Вона й справді стояла там, спершись на поручні вона дивилася кудись вдалечінь і складалося враження, що її зовсім не цікавить те, що було навколо. 

Одягнена, у легкий одяг який був зовсім не розрахований на цю погоду. Сукня переливалася на сонці і відтінки її були від темно синього до небесно блакитного. 

“І як вона ще не замерзла?” 

Зачувши його кроки вона обернулася спираючись на поручні. Її біляве волосся розвівалося, хоч вітру й не було. Обличчя було закрито вуаллю, тому зрозуміти точний вік не вийшло. 

–  Ти прийшов, Каю, –  її голос був легкий і ледь вловимий. 

Звідки вона знала його ім'я? Та це було не важливим, він відчував, що якщо не запитає зараз то побачить її ще не скоро. 

– Чому ви хотіли побачити мене? – у тон їй, наче боячись зруйнувати цей момент прошепотів він. 

Вона махнула рукою, щоб він підійшов ближче до неї. 

– Тому що час настав, –  туманно прошепотіла вона, схилившись до нього ближче, від чого він здригнувся. 

 – Час настав, кажете, – протягнув він, задумавшись над її словами, – що ви маєте на увазі?

Вона подивилася на нього з деяким розчаруванням. 

– Шкода, –  протягнула вона з нудьгуючим виглядом і продовжила, –  твоя сестра була більш здогадлива. 

Вона обернулася і пішла вперед. Він з подивом зрозумів, що вона не залишила слідів за собою. 

– Зачекайте…–  спробував зупинити цю дивну жінку, яка точно не була людиною. 

Пазл починав складатися.  

–  Поспіши, якщо хочеш врятувати свою сестру, – шелест вітру відніс до нього її останні слова, перед тим як вона і зовсім зникла з поля його зору. 

Він не розумів чи це було погрозою і попередженням чи навпаки допомогою. Розпитати більше не було в кого. 

Кай не знав, що йому робити. Але її слова змусили його хвилюватися. Герда в небезпеці! 

Йому було важко повірити, що його сестра, яка більшу частину зими воліла залишатися вдома, могла кудись вийти. Хіба щось термінове. 

Він уже хотів шукати спосіб знайти Герду, коли зрозумів дещо очевидне. 

А чому він взагалі повірив абсолютно незнайомій жінці? 

Для початку потрібно перевірити повідомлення в телефоні і дізнатися чи справді чогось не сталось з його сестрою. 

Коли він побачив повідомлення тітки у якому було написано – “Герда в лікарні. Адресу скинула нижче” 

Він відчув як холод пронизує кожну клітину його тіла. Ось тепер це точно було правдою. Подивившись на карті, де саме знаходиться лікарня, він швидко, як тільки міг, побіг в потрібному напрямку. На щастя, це було не далеко.