Частина 1. З чого усе почалося. Пролог.

“Минуле завжди знайде, як би від нього не бігли. Знайде, навіть у наступному житті”

На небі не було жодної навіть найменшої хмаринки, сонце світило так яскраво, що здавалося вже настала весна. Але холодний пронизливий вiтер i слизька дорога швидко нагадували, що зима ще не вiдступила. Вона щiльнiше закуталася в шарф i пришвидшила крок.

Страх незбагненною і невидимою для інших силою слідував за нею. Вона знала, що він завжди позаду і лиш чекає слушної нагоди, щоб напасти. 

“Ти знаєш, що я ніколи не зникну” –  почула вона тихий шепіт у своїх думках. 

“Знаю” –  відповідає вона приречено, так само як і він подумки.

Вона знала, що не зможе від нього втекти і тому вирішила прикинутися, що вона здалася. Так було найпростіше. 

З часом у неї справді вийшло майже порозумітися з ним. Цікаво, чи назвали б її люди божевільною, якби дізналися, що вона розмовляє зі своїм страхом? 

“Тобі не видається нічого дивним? –  насторожено запитав Страх” 

“А повинно, –  невдоволено протягнула вона.”

Але все ж дослухалася до його слів і зосередившись справді відчула, наче її м'яко штовхає вперед щось незрозуміле. 

Немов вона, як героїня книг йде до поставленої автором цілі. До визначеної долі, яку вона не зможе змінити. Як слухняна маріонетка, яку тягнуть у потрібний бік. 

Вона зупинилася і спробувала зруйнувати це відчуття, але нічого не вийшло. Найбільше у своєму житті вона ненавиділа, щось, що виходило з під її контролю. 

Вийняла телефон із сумки і побачила, що запізнюється. 

–  Прокляття. Не маю часу на зайві роздуми. Я повинна бігти вперед, –  нервово пробурмотіла вона. 

Вона спробувала відкинути ці думки і пішла ще швидше ніж раніше.

“Дивно чому я відчуваю якийсь бар'єр? – запитав він насторожено.

Ось зараз, на неї накотить звична панічна атака після такого тону. Але на свій подив вона нічого не відчула.  

“Я тут ні до чого” –  спробувала заперечити вона і оглянулася у пошуках того самого бар'єру про який він говорив. 

Він розсміявся. 

“Моя дорога, ти не побачиш його. Та й хіба ти не зрозуміла, про що я?” 

Можливо те, що він уперше в житті не може керувати нею. Не може змусити її боятися? Це він мав на увазі. Якщо так, вона була б рада. 

“ І все ж, не бажаєш втекти” –  вкрадливо прошепотів він. 

Вона різко зупинилася, послизнувшись на льоду і ледь не впала… 

“Обережніше” –  промовив він насмішливо, коли підштовхнув її вперед, не дозволяючи впасти.  

“Хоч колись від тебе є якась користь” –  мовила з сарказмом. 

Вона подумки скривилася, не бажаючи визнавати свою вдячність до такої істоти як він і оглянула місцевість. 

“То, що ти там говорив про втечі ?” –  перепитала вона стараючись зберігати спокій.

Паніка, яка ослабла, знову почала набирати свою силу.  

Вона бігла незважаючи куди і тому дуже здивувалася, що справді опинилася там де й мала. Власне це й було зроблено спеціально, щоб переконатися у своїй теорії. 

–  Думаю у нас немає вибору, –  прошепотіла вона налякано після того як декілька разів спробувала втекти з цього місця, але знову й знову поверталася назад. 

Велична будівля височіла перед нею і змушувала тремтіти від захоплення і передчуття, яке тривогою огортало її. 

“А може це ти не хочеш обирати?” –  перепитав він скептичним тоном, – може вся справа у тому, що попри все ти хочеш опинитися саме тут”

“І коли це ти у великі філософи записався, Страх” – відповіла вона з деяким сарказмом. 

Він промовчав, наче вважав, що більше не має аргументів проти того, щоб зупинити її. Наче й справді здався. 

Коли вона відкрила двері, Страх зник. Уперше за життя не відчувала його присутності і це змусило занервувати по справжньому. 

“Страх. Ти де?” 

Відповіддю їй була тиша. Вона завмерла не знаючи, що робити далі? Як часто говорила йому піти? І тепер, коли це справді сталося вона не могла повірити у те що його справді немає. Скільки б разів не кликала його знову, але так і не могла почути знайомий голос у своїх думках. 

Він справді зник. 

Усередині все було занадто порожнім. За адміністративною стійкою нікого не було, але речі залишалися на місці. Куртка висіла на гачку, чашка кави стояла на столі. Мовби людина, що тут працювала, ось-ось повернеться.

– Дивно… –  протягнула вона у порожнечі, хоч і здогадувалася, що їй ніхто не відповість. 

Вона обернулася і з подивом усвідомила, що виходу немає. На жодній з високих світлих стін холу й не було натяку на двері, якщо не рахувати навстіж прочинені до ліфту. 

Вона подивилася ще раз і зрозуміла, що жодний коридор теж недоступний. 

– Матінко рідна, потрібно було дослухатися до Страху і чимдуж тікати звідси, –  прошепотіла вона і зуби її зацокотіли, наче від холоду. 

Вона відчувала як на неї накочується нова хвиля паніки і спробувала вдихнути. 

– Отже, думаю це знак, що я повинна йти саме на ліфт, – прошепотіла хрипло, бо в горлі пересохло. 

Вона востаннє оглянула цей дивний хол у мінімалістичному стилі і пройшла в ліфт. Двері зачинилися, кнопка останньго п'ятого поверху засвітилася і він поніс її наверх. 

Поступово її погляд затуманювався, тіло розслабилося і вона наче увійшла в стан трансу. Або як уві сні? Можна бачити події збоку, але не мати можливості контролювати свої дії. 

Вона усвідомлювала, що це все дивно і не правильно, але більше не могла протистояти цьому. 

Двері відчинилися, і вона вийшла. Невидима сила продовжила м’яко штовхати її вперед, спрямовуючи в потрібний бік.

Ледь встигала роздивитися, що усі кабінети за склом, чи як їх правильно назвати порожні. Тільки речі залишалися недоторканими і покритими шаром пилу. 

Це місце поспішно покинули, а вона так легко дозволяє себе загнати у пастку. 

Але ж їй потрібна ця робота? 

У голові виникло нове питання на яке вона теж не мала відповіді.