За брамою був порожній простір і вони ступили туди одночасно. Перед ними одразу вигулькнула якась істота. Вона не була схожа на людину, скоріше нагадувала суміш різних тварин, але заговорила до них людським голосом.
Так-так-так, що тут у нас? Відвідувачі? До кого? - єхидно запитала істота.
Т-так... - промовив крізь зуби Влас. - Ярослав номер 1967(напівкватрім назвав ім'я та рік зникнення батька Ассоль).
О-о-о, друзі, на жаль ви запізнилися, його вже нема, відмучився своє вже півроку тому, ми його знову в людський світ повернули, тільки вже у вигляді немовляти. Отож, забирайтеся звідси. Ге-еть! - закричала істота і відчинила перед ними браму, а потім грубо штовхнула їх у простір за нею.
Закохані миттєво потрапили у кольоровий вихор, який підхопив, закрутив і повернув їх туди, звідки вони зникли півгодини тому. Там на них досі з надією чекала Ассоль. Але звістка її приголомшила, виходить що вона вже не зможе побачити батька і всі її старання намарно. І вона гірко заплакала, в голові знову роїлося багато запитання: “Що сказати бабусі? Як повідомити мамі? Як довго прийдеться жити у людському світі? Що тепер буде із Мілою та Власом? Чи покинуть вони її?”. І на жодне із них не знаходила відповіді. Залишалося чекати наступного дня, порада мами повинна була заспокоїти її.
Настав ранок 5 липня, вже два місяці Ассоль жила людським життям, а за цей час вона так нічого і не змінила. Як і першого разу вона знову прийшла до озера, дочекалася полудня, але нічого не трапилося, мама не з'явилася. Дівчина якось необережно схилилася над водою, а потім невидима сила наче штовхнула її у воду і вона почала тонути. Хоч при березі було неглибоко, та все її тіло заціпеніло і вона навіть не могла ворухнутися, аби врятувати собі життя. Від нестачі повітря і води у легенях в очах різко потемніло, у вухах почувся дзвін і Ассоль відчула сильне напруження, а потім здалося ніби тіло стало легшим і з'явилося знову відчуття міжсвітової подорожі. Так і було, Ассоль через хвилину опинилася знову у рідному світі, та вже не людиною і не нельмою.