1

Крик. Шалений крик... Він то підймався високо угору й заливав усе навкруги, то стихав до ледь чутного плачу. А потім знову, з цілком новою силою, гримів над головою в Ассоль. Вона скорчилася під старою березою, наче беззахисне дитя, і не розуміла звідки усі ці удари, сила котрих кидала її то в один, то в інший бік, крутила нею. Вона виривалася, намагалася втекти, але невідома істота знову наздоганяла її і гамселила так, що на тілі проступали синці. Ассоль вже навіть не нагадувала нельму, вона скоріше була схожою на маленьке налякане звірятко із заплутаним волоссям, скорченим від болю обличчям та виряченими від жаху очима. Так, вона нарешті розпізнала нападника чи, по правді сказати, нападницю. Сенія - блудна душа, котра не може знайти спокою. ”Але чому вона тут і що їй потрібно від мене?” - така остання думка майнула в Ассоль. А що було потім? Потім була темрява. Жорстока і безпробудна. Гнила і волога. Пахла цвіллю і кров'ю. Оговталася нельма вже тоді, коли і неба не було видно над головою, на місці полотна наповненого зірками була кам'яна поверхня.“Я не надворі” - перше, що спало на думку, потім з'явилися ще ідеї: “Може я померла? То от який він інший світ. Чи може мене поховали заживо, бо я надто довго була без свідомості?” Відповіді не знайшлося і вона спробувала встати. Раз, другий... Але нічого не виходило. І чого ж це? Справді, можливо через те що вона декілька годин тому була “боксерською грушею” для тієї навіженої? І нельма так і залишилася лежати горілиць. Та ось вона почула шурхіт, серце почало стукати у грудях швидше, ніж до того. Хтось трохи далі клопотався й намагався розпалити багаття. До неї долинув тихий шепіт, більше схожий на тваринне сичання, його ледь-ледь можна було розчути:

Так-так... Нарешті вона в моїх руках. Я цього чекала так довго - вона отримає по заслузі. Я. Я мала бути на її місці. Жити, веселитися, бачити цей світ. Та я нічого не бачу. Не чую. Не відчуваю. Мені нічого не залишається у цьому житті, лише страждати і відплачуватися за чиїсь гріхи! Ах-х знову цей нестерпний біль - це все вона! Вона винна! - голос раптом зірвався на крик і перейшов у пронизливе виття.

Разом з ним нарешті спалахнуло вогнище. Світло наповнило печеру й заполонило кожен закуточок. Ассоль зрозуміла, що ці слова про неї. Та було дивним те, що вона не здогадувалася, чим завинила перед цією жахливою істотою, а ще нельма відчула різкий біль під правим ребром, саме там де в неї був шрам у вигляді півмісяця. Клубок слів став у горлі й не давав дихати, не те що говорити. Вона закашляла. Раптово істота зупинила своє бурмотіння, повернула голову і зупинила свій погляд на скорченій постаті. Ассоль побачила, що там де мали бути очі зяяли жахливі чорні бездонні ями, а з них стікала темна рідина. Схоже, сенія плакала. Вона знову різко зашипіла, зареготала й, наче навіжена, кинулася до нельми:

Привіт-привіт. Не чекала? Ну здрастуй! Як живеться? Добре? Так? Знаєш чому ти тут? Не знаєш? О! То ти не чула сімейної таємниці. Ну тоді слухай. Я розповім, вмощуйся гарніше! - і знову засміялася жахливим диявольським сміхом.

Як ти вже, напевно, чула матуся наша 19 років тому злигалася з людиною. Уявляєш, горда і сильна свастія з людинкою? Що ж, упустимо деталі. У результаті їхнього союзу вийшли ми. Ще в материній утробі ти була зі мною одним цілим. Підніми блузку. Бачиш шрам? Ось! У мене теж такий. Дивися! Ми зрослися, просто зрослися, у нас навіть одна печінка була. Ми були такі близькі. Але вийшло не так як мало бути. Ти! Ти забирала у мене усі поживні речовини, і росла, росла. А я? Я залишалася такою як і була. Малою, немічною - твоїм нещасним відростком. Після народження нас розділили. А я вже не могла існувати без тебе. І думаю, ти здогадуєшся, чому в мене такий вигляд? Так! Я померла і стала сенією. Саме такою як ти мене бачиш. Тільки спочатку я теж була маленькою. Ми разом зростали. Тільки ти вдома з мамою і братом, а я тут, у цій жахливій печері. Весела історія, сестричко? Нічого, скоро ти теж станеш такою як я. Хочеш? Ні? Та хто тебе питатиме. Я заберу тебе до себе. От тільки почекай знайду ніж, той яким нас розділили й він знову об'єднає нас! - і густий, такий жахливо пронизливий регіт знову наповнив печеру.

Він вливався через вуха в організм, змішувався з кров'ю, пробирав до кісток і змушував тремтіти кожною клітиною тіла. І ось зовсім неочікувано перервався, бо в руці у жахливої істоти блиснув ніж. І вона почала повільно наближатися до Ассоль, так повільно наче насолоджувалася тим страхом, який пронизував нельму. Було видно як від ненависті в неї перекосилося те, що навіть складно було назвати обличчям. Їх розділяло лише багаття.