Відлига

Юра почав прокидатися раніше за світло — не тому, що кудись поспішав (йому давно вже не було куди поспішати). Зрештою, в такому віці сон не затримувався надто довго. Він приходив з такою швидкістю, як гірська течія та безслідно зникав від найменшого звуку. Дід лежав, слухаючи, як за вікном повільно ворушиться весняна вода. Стара верба, яка росла неподалік будинку, скрипіла гіллям об дах (той самий звук, який Юра звик називати нічним плачем верби). Він вдихав запах вогкості, який сочився крізь щілини в рамах. Весна завжди пахла сирістю, рибою та трохи іржею — ніби саме повітря почало розкладатися після довгої зимової тиші.

Старий жив біля Тиси довше, ніж памʼятав себе. Хата стояла тут ще з тих часів, коли його дід — сухорлявий, впертий мов бик, із жовтими вусами від тютюну — власноруч закладав кожен камінь у фундамент, ще до Першої світової. Його дід любив природу, тим своїм стихійним чуттям, що ви одне ціле. І річку він шанував по-особливому. Часто любив повторювати, дивлячись прямісінько у воду, ніби розмовляючи з нею:

— Річка дає. Річка забирає.

Але тепер вона, здавалося, лише вбирала в себе все лайно світу.

Раніше ці дідові слова звучали як проста селянська мудрість. Тепер — це відчувалося як попередження, яке ніхто не чує.

У дитинстві для Юрка Тиса здавалася ширшою, голоснішою, глибшою, а що головне — чистою. Вода тоді була прозора настільки, що можна було побачити, як форель зависає проти течії, ледь ворушачи плавцями. Можна було хоч пити ту воду, не задумуючись, чи варто її ковтати. Каміння на дні блищало, мов кістки під тонкою шкірою. 

Тепер річка ніби постаріла разом із ним. Вона обміліла, втратила барвистий колір, стала мутною й тяжкою, наче втомилася від власного стрімкого руху. Навесні річка підіймалася, розливаючись по камінню та тягла за собою гілля, піну, корчі, навіть старі повалені дерева. А останніми роками ще й сміття. Вона ніби прокидалася, як вся природа прокидається навесні, очищаючи все зайве та людське, що налипало за зиму.

Юра рибалив з самого дитинства. Не для забави чи азарту — він ніколи не розумів людей, які ловлять рибу й відпускають: раз річка дала — бери. Він рибалив для життя. Його руки, які весь час були просолені рибальством, пахли лускою й димом, а під нігтями завжди залишалися чорні смуги землі, форми півмісяця. Він знав кожну ямку в річці, кожен перекат, знав, у якій годині форель підходить ближче до берега, а коли вода може стати підступною та збити з ніг навіть тверезого. 

Також він навчився чути, коли вода сердита. Цієї весни вона була не просто сердита — вона лютувала. Без піни, без шуму — тихо, застигнувши мов повітря перед грозою. Вода піднялася раніше, ніж зазвичай. Сніг у горах, який так любив притрусити у цій місцині, стрімко зійшов, залишаючи за собою каламутну масу бруду, змішуючи талу кригу, глину й торішнє листя в щось схоже на брудну юшку. Вода стала коричневою, важкою, на неї було боляче дивитися. 

А тоді течія понесла тонни сміття.

Небо того дня стояло низько, хмари осіли й забули відпустити землю. Сирість була не просто запахом — вона висіла в повітрі, проникала під одяг, осідала на шкірі. Пахло талою землею, старою водою, ніби сама весна не встигла як слід народитися й уже почала псуватися. 

Юра стояв на старому пірсі, дошки якого давно розійшлися і прогнулися під вагою, та дивився, як течія несе вниз чуже життя. Пластикові пляшки крутилися на місці, мов вагалися, куди їм плисти; старі матраци розбухали, як мертві тіла; чорні пакети чіплялися за гілля, тріщали, рвалися й вивертали з себе нутрощі — мокрий папір, обгортки, гнилі рештки. Десь далі, майже посеред тієї повільної навали, гойдався перекинутий човен, і здавалося, що він не пливе, а його несе сама гора сміття — важка, повільна, невблаганна.

Усе це злипалося докупи, зрушувалося, тиснуло саме на себе, нагадуючи рух літосферної плити — повільний, майже непомітний, але здатний розчавити все під собою. На мить справді здавалося, що пливе земля. Що це берег зірвався й рушив униз. То була його рідна Тиса, яка ковтала те, що їй кидали, і мовчала.

— Гниєш ти, сестро, — буркнув Юра, не зводячи очей з тієї брудної маси. — Гниєш не з себе.

Він добре знав, звідки воно береться. Знав ще з першої ночі, коли почув, як за пагорбом гарчить двигун і щось важке висипається з кузова. Якби мав над цим владу — справжню — він би давно припинив те беззаконня. Але влади в нього не було. Був тільки зір, який дедалі гіршав, і пам’ять.

Сусід Василь мав старенький ЗІЛ — іржавий, гучний, із кузовом, що скрипів на кожній ямі. Машина служила йому покірно, без відмов. По навколишніх селах, куди офіційні служби не виїжджали (бо паперів нема, реєстрів нема, відповідальних нема), приїжджав Василь на своєму тарахтайлі, збирав гроші й забирав сміття. Люди були вдячні — сміття зникало з подвір’їв. А куди воно дівається далі — то вже не їхня справа.

Вночі він вивозив усе до яру неподалік свого дому й висипав. Просто так, відчуваючи, що совість геть не кусатиме. Без свідків — як йому здавалося.

Юра все бачив. Їхні хати стояли метрів за двісті одна від одної, і в тих місцях звук розноситься добре. Спершу він мовчав, переконував себе, що то раз, що то випадково, що людина схаменеться. Але купа росла. Поволі, вперто, як ракова пухлина. Вітер розносив легке сміття по берегу, чіпляючи за кущі. А навесні вода злизала той яр до землі, й понесла все вниз, далі, за кордон, туди, де вже не видно, хто почав.

Юра тільки чув по радіо, як десь унизу рахують тонни сміття й кивають у бік України. Він вимкнув тоді приймач, бо й без цифр знав, звідки воно пливе.

— Ти ріку душиш, — сказав він якось Василеві, коли той курив біля свого ЗІЛа.

Василь лише знизав плечима, ніби був геть непричетним.

— А що я маю робити? Людям кудись треба дівати сміття. Я ж не на будинки висипаю.

— А куди?

— В яр. Вода забере.

Юра тоді довго дивився на нього, наче на дитину, яка не розуміє, що робить.

— В тому й біда, що забере.