Відкуп

Відкуп

Молодий лорд Едвін Сік швидким кроком прямував вузьким коридором у бік старої бібліотеки. Його руки ледь тремтіли, а чоло вкривали кілька крапель поту. Адже лише кілька секунд тому він дізнався, що надійшов лист від його молодшого брата Лораса, який зовсім нещодавно через власну дурість вирушив на війну. За цей короткий шлях він уже кілька разів встиг зрадіти, що брат живий, і стільки ж, а може й більше — вилаяти його за те, що той не послухав старшого брата й поперся на північ, у Крижані землі, разом зі своїм сюзереном. І заради чого? Точніше, кого…

Ходять чутки, що молодий король зовсім збожеволів. Він вирішив напасти на власних союзників за те, що ті не з’явилися до нього на поклон після його коронації. Подейкують навіть, що він убив свого хворого батька, аби швидше посісти трон. Та Лорас, утім, як і Едвін, у це не вірили.

Він згадав мить, коли отримав перший лист про те, що загін, у якому служив його брат, було розгромлено, навіть не діставшись до Фортеці Вітрів. Померти так безглуздо, подумав він, навіть не взявши участі в бою за головний замок. «Де ж тут слава, брате?» — згадував він. «Та, до якої ти так прагнув».

Відкинувши свої думки, він щосили штовхнув величезні дубові двері. Старий бібліотекар, який завідував цим місцем, підскочив мало не вище своєї голови, попри свій похилий вік і висохле, мов у мумії, тіло.

— А-а-а, лорде Едвіне, — протягнув він ще тремтячим голосом. — А мені якраз нещодавно…

— Давай його сюди, — різко мовив лорд. — Не тягни, старий, — гаркнув він, стиснувши свої великі кулаки. Зазвичай він так себе не поводив і по-своєму поважав старого, але зараз для цього не було часу.

Старий, з ніг до голови закутаний у сіру мантію, повільно простягнув листа молодому лорду. На мить показалася його кістлява стара рука блідо-сірого кольору, від якої юнакові стало не по собі. Але все втратило значення, щойно грубий пергамент торкнувся його шкіри. Він схопив його і, немов не вірячи власним очам, оглянув знизу доверху. Він уже давно поховав свого брата, і це було немов звістка з того світу — щось магічно тривожне й водночас захопливе.

— Хвала, Еріан, — прошепотів він. — Це правда.

Швидко пробігши очима листа, він ніби наяву побачив свого брата. Світла копиця волосся, що спадала на широкі плечі, і вічно безглузда усмішка на обличчі. Різниця у віці між братами була зовсім невеликою, і своє дитинство вони провели, хоч і не надто дружно, зате разом.

Перш ніж вирушити до Лісового Двору — головної фортеці свого краю, — вони жили поруч із батьком і матір’ю. Їхній батько був кастеляном невеликої фортеці під назвою Дозор Лісів і прилеглих земель. Хоч Едвін і був спадкоємцем, він завжди прагнув більшого, завжди мріяв потрапити до столиці. Тож щойно йому виповнилося шістнадцять, він зібрав речі й вирушив до Лісового Двору. Це ще не була столиця всього королівства, але вже центр їхнього рідного краю — Златолісся.

Вже на півдорозі він помітив, що чотирнадцятирічний брат сховався в його поклажі з речами. Діставшись місця призначення, він, як порядний син і добрий брат, одразу повідомив про це батькові. Та той, на подив, наказав братам триматися разом і взяв із них обіцянку набратися досвіду та повернутися назад.

Як давно це було… Цілих п’ять років минуло відтоді, і, правду кажучи, він так нічого й не досяг, а це означало, що час повертатися до рідного краю ще не настав. А його брат, хоч і знайшов кохану, з якою незабаром мав одружитися, щойно почув, що король Улій скликає знамена, одразу вирушив по славу. І миттєво потрапив у полон до наших колишніх союзників, до найближчих сусідів — північан.

Майже пів тисячоліття Златолісся і Крижані Землі були частиною одного королівства, одним народом і завжди воювали на одному боці. А тепер змушені проливати власну кров.

Світ зовсім збожеволів. Едвін подумав, що якби його дідусь підвівся зі своєї могили просто зараз і почув, що Златолісся воює з Крижаними Землями, він би анітрохи не здивувався. Хіба що лише уточнив би: «А проти кого вони воюють?»

Едвін одразу впізнав знайомий почерк: лист, на диво, був написаний не придворним писарем, а рукою його брата.

Дорогий Едвіне, мабуть, ти вже поховав мене кілька разів. Якщо так, то ти майже мав рацію. Наше військо розбили, і більшість моїх товаришів досі лежить на полі бою. Мені ж пощастило більше. Якщо не зважати на глибоку рану на нозі та забій голови, через який мене постійно нудить, то я цілком у порядку. Наш благородний лорд Вудбері втік першим, щойно нас почали тіснити. Гадаю, якби цей боягузливий старий мав хоча б трохи відваги, усе могло б скінчитися інакше, але не будемо про це. Я пишу тобі, бо шалено сумую. Будь ласка, передай Ланні, що зі мною все гаразд і що я дуже-дуже її кохаю. Скажи їй, що я ще сотню разів обійму й поцілую її. А поки, брате, зроби це за мене, тільки не захоплюйся — вона ж усе-таки моя майбутня дружина, а то я тебе знаю.

Дійшовши до цього місця, Едвін усміхнувся і ледь стримав смішок, не помітивши, як по його правій щоці скотилася самотня сльоза.

…Нас навіть іноді годують, але, якщо чесно, не дуже смачно. Ніколи б не подумав, що сумуватиму за стряпнею тітоньки Белли. Пам’ятаєш, як у дитинстві я заговорював їй зуби, а ти тим часом крав просто перед її носом коржі з м’ясом? Тоді ми були справжньою командою, правда? Я дуже сумую за домом, і мені здається, що тобі час повертатися. Досить із тебе і з мене подвигів та слави. Батько вже не молодий, а ти маєш встигнути навчитися правити. І в жодному разі не йди на цю дурну й безглузду війну. Слави тут немає — лише біль і смерть. Чесно кажучи, я не певен, що колись зможу так само впевнено ступати на праву ногу або навіть ходити. Адже спис мого супротивника встромився мені просто в ногу, значно вище коліна. Я дуже злякався, але дарма — мій величезний член дивом уцілів.