До зустрічі з нею.

Почати історію — мабуть, найскладніше для оповідача, адже він вже знає, яким буде фінал.

Це неймовірна історія про дивовижну людину, з якою доля чи випадок обійшлися несправедливо. Почавшись таємничо й непередбачувано, вона закінчилася цілком очікувано.

Одного сонячного дня жвавими міськими вулицями неквапливо йшов молодий чоловік, якому було близько двадцяти. Високий, із привабливою округлою фігурою та доброю посмішкою, він привертав увагу. Каштанове волосся, зелені очі та простий одяг лише підкреслювали його природну красу. Хлопця звали Ліам, і доля, а може, випадок зіграли з ним злий жарт.

У дев’ятнадцять років його несправедливо звинуватили у вбивстві дівчини, яку він не вбивав. Хлопця засудили до десяти років ув’язнення, але відбувати весь термін не довелося: через рік після його арешту справжній злочинець скоїв ще один злочин за схожих обставин та був спійманий.

Помилково засуджений, був звільнений, але залишився наодинці з наслідками свого минулого. Влада міста, намагаючись уникнути скандалу, вирішила зробити вигляд, що його ніколи не існувало. Всі згадки про нього мали бути стерті, а історія — забута. Але для Ліама це вже не мало значення. Єдине, чого він хотів, — це знайти спокій, який допоміг би йому впоратися з тим, що сталося.

Занурений у свої думки, він крокував вулицями міста, не помічаючи натовпу навколо. Його багата уява, яка завжди рятувала його у важкі часи, тепер працювала на повну. Він міг годинами блукати у своїх думках, не потребуючи книжок, телевізора чи телефону.

Його метою був офіс найкращого психолога міста. З легкою посмішкою, яка приховувала внутрішню боротьбу, він підійшов до будівлі. Ззовні вона вражала своєю пишністю: великі вивіски з написом «Найкращий психолог» та «Автор бестселерів» привертали увагу. На кожному плакаті був зображений чоловік років сорока з білосніжною усмішкою, одягнений у дорогий костюм. Він радше нагадував героя голлівудського фільму ніж психолога.

Увійшовши всередину, Ліам зупинився на порозі, вражений. Кожен сантиметр стін був вкритий портретами, плакатами та яскравими заголовками. Складалося враження, що власник офісу боявся, що відвідувачі забудуть, де вони знаходяться. За стійкою сиділа молода білява помічниця, не звертаючи уваги на хлопця та імітуючи бурхливу діяльність. Він підійшов до неї й сказав:
— Вітаю, я записаний на безкоштовний сеанс, — промовив він, простягнувши їй листівку. Дівчина ледве глянула на нього і, повернувшись до монітора, з невдоволенням промовила:
— Я бачу. Сядьте біля входу та почекайте.

Трохи здивований та розгублений, він відійшов і сів на диван біля стіни, намагаючись зібратися з думками. Поведінка дівчини його насторожила; здавалося, тут до безплатних сеансів ставилися з явною зневагою. Нервуючи, почав розглядати інтер’єр офісу, щоб відволіктися.

Хвилини тягнулися нескінченно, доки не почувся м’який голос:
— Можеш йти.
Піднімаючись, він відчув на собі оцінюючий погляд помічниці. Йому здалося, що прохання почекати було лише формальністю, просто щоб підкреслити важливість місця. Наче, забираючи в когось час, ти автоматично виглядаєш важливішим. Проходячи коридором, він намагався зібратися з думками. Зустріч із помічницею залишила дивний осад, але він вирішив не ставитися до цього упереджено і дати шанс фахівцеві.

На дверях кабінету висіла золота табличка: «Вільям Брукс — психолог», його вважали найкращим у місті, але радше він був талановитим шоуменом. Ліам побачив рекламу Брукса в інтернеті: кожну неділю психолог пропонував безкоштовні двадцятихвилинні сеанси. В оголошенні говорилося, що психолог готовий допомогти кожному, і хлопець вирішив спробувати. З моменту запису минув майже місяць.

Скромний і сором’язливий, з душевними проблемами, він часто зациклювався на минулому, яке мучило його вдень і вночі.

Увійшовши до кабінету, він побачив високого чоловіка у сніжно-білій сорочці та піджаку, але без штанів. Кравець саме в цей момент знімав мірки з доктора. Приголомшений побаченим, Ліам відвів погляд, намагаючись зосередитися на обличчі лікаря і не звертати уваги на його дивний вигляд.

Кабінет і його мешканці лише посилювали попередні сумніви. Хлопець відчував, що його проблеми не сприймуть серйозно, але намагався зосередитися на розмові, попри незвичайну ситуацію.

— Добрий день, — привітався він, заходячи до кабінету і відводячи погляд від частково оголеного лікаря.

— Привіт! Сідай, — радісно відповів доктор. — Так, що тебе турбує?

— Я весь час зациклююся на минулому, не можу зосередитися на теперішньому. Іноді забуваю, який сьогодні день, що робив годину тому. Весь час думаю.

— Менше думай, більше живи, — байдуже кинув доктор, розглядаючи свій торс у дзеркалі.

— Легко сказати... Вибачте, я вас не відволікаю?

— Ні, усе гаразд. Перейдім до справи?

— Гаразд, — трохи нервуючи почав. — Я був у в’язниці два роки тому…

Він не встиг закінчити фразу, як Брукс раптом голосно засміявся.

— Ти? У в’язниці? — сміх ставав усе голоснішим. — І за що, якщо не секрет?

Вільям бачив перед собою безневинного, наївного юнака з трохи пухкими щоками, дитячою, нічим не визначною зачіскою та наляканими очима.

— Це був випадок, помилка. Я невинний.

— Невинних до в’язниці не саджають, — єхидно зауважив доктор, немов бачив хлопця наскрізь.

— А мене посадили. І через рік випустили.

— Вітаю! Так, а навіщо ти тут?

— Я багато думав про те, що сталося. Мене звинуватили у вбивстві дівчини та посадили у в’язницю. Спочатку я сперечався і намагався всім довести, що це помилка. Але в якийсь момент я змирився: всі вважали мене вбивцею, і я перестав доводити зворотне.

— Але ти сказав, що не вбивав дівчину, отже, ти не убивця. То в чому проблема?

— Не знаю! Складно сказати! Якби я знав відповідь, то навряд чи сюди прийшов би, — нервово відповів хлопець.

— У мене є теорія. Відповідай на пару моїх запитань. У тебе є батьки?