Справжній дар

Мія поверталася до гуртожитку пізно, набагато пізніше, ніж дозволяли правила. Вечірній вітер грався її волоссям, холодно ковзаючи по шкірі, але вона майже не відчувала цього. В голові було пусто – чи то від утоми, чи як часто буває після спалаху емоцій - настає спустошення. Але на десятому кроці від її дверей в темному коридорі гуртожитку вона завмерла.

На відстані всього кількох метрів перед нею явно закохані тісно притискалися один до одного. Вони не помічали ні світу навколо, ні її. Сплетені пальці, тиха ніжність, легкий відблиск ліхтаря крізь вікно підсвічував їхні обриси. Мія втягнула повітря і обережно відступила. Її дар ще не виявив її присутність.

Вона знала, що якби зробила ще один крок уперед, її сила проявилася б — і аури цієї пари спалахнули б ніжним рожевим світлом, видаючи їхні почуття а заодно і її. Вона не хотіла втручатися.  

Мія вже майже відступила назад, але щось змусило її залишитися. Спочатку вона не могла зрозуміти, що саме. А потім… відчула це. Відгук. Наче хвиля м'якого тепла накотилася на неї, але цього разу її дар не відштовхнув його, не віддзеркалив назад. Він… чекав. Вперше в житті він просто спостерігав разом із нею. Мія дозволила цьому почуттю огорнути її, і раптом помітила. Ледь помітна рожева ниточка з'єднувала цих двох, пульсувала в такт їхньому диханню.

Ось воно. Її дар. Її справжній дар.

Мія зробила крок назад, розчиняючись у темряві. Вони так і не помітили її присутності. Але тепер вона бачила більше, ніж будь-коли раніше. І, здається, цей світ ставав для неї ще цікавішим.

Наступного дня Мія вирішила познайомитись зі своїм даром заново, а заодно і перевірити межі своєї сили. Якщо вона могла бачити зв’язки між людьми, чи могла вона навчитися керувати цим даром?

Ну що ж? Де найчастіше збираються закохані?

Перше, що спало їй на думку —парк. Лавки під ліхтарями, алеї, вкриті пожовклим листям, і далекі затишні куточки, де пари могли усамітнитися. Вдень тут гасали студенти, у погоні за останнім шансом не вилетіти з академії, але ближче до вечора атмосфера змінювалася.

Вона сіла на лавку біля фонтана і вдала, що читає книгу. Насправді ж спостерігала.

Минуло кілька хвилин, і ось — перша пара. Вони йшли прямо до фонтану, ще пару кроків і опиняться у межах дії її радару. Вони йшли, ледь торкаючись рук одне одного, але між ними вже пульсувала тонка нитка. Рожевий відблиск, що тремтів у повітрі. Вона сконцентрувалася, намагаючись зрозуміти, що означає товщина, інтенсивність кольору. Чи може вона якось впливати на це?

Вона примружила очі, сфокусувалася… і нитка здригнулася. Ледь-ледь, ніби відчувши її погляд. Мія затамувала подих.

В цей момент хлопець раптово зупинився, озирнувся. Його очі ковзнули по парку, але не зупинилися на ній. Він лише нахилив голову, ніби щось відчув, а потім потиснув плечима й вони пішли далі.

Мія відчула, як у неї холонуть пальці. "Це я зробила? Чи це просто збіг?"

Вона розслабила плечі, але відчуття легкої напруги не зникло. Вони вже відійшли на достатню відстань, щоб бути у безпеці, а вона – щоб залишитися непоміченою.

Мія вирішила спробувати ще раз, цього разу більш усвідомлено…

Наступною її зупинкою був кафетерій, — місце, де студенти знаходили виправдання пити п’яту каву за день, а закохані думали, що ніхто не помічає, як вони крадькома торкаються пальцями чашок одне одного. Мія зайняла стратегічну позицію біля вікна і зробила вигляд, що дуже зайнята своїм ланчем.

Першою жертвою експерименту стала парочка за сусіднім столиком. Хлопець явно нервував, дівчина ховала усмішку за чашкою капучино. Мія сконцентрувалася…

Нитка з’явилася! Вона була тонкою, але сяяла теплим рожевим кольором. "Ну що ж, подивимося, чи можна це підсилити", — подумала вона і спробувала… ну, якось підбадьорити нитку? На мить їй здалося, що ще одна, тонша й майже непомітна ниточка простягнулася від неї у їх бік. Вона моргнула—і все зникло. Вигадала?

Однак, результат був миттєвий і неочікуваний. Нитка між парою, не просто засяяла — вона буквально спалахнула, і хлопець різко випалив: — Я тобі подобаюся? Бо мені здається, що так!

Дівчина подавилася кавою, хлопець за сусіднім столиком перекинув піднос, а Мія, здається, щойно відкрила нову надздібність: влаштовувати драму, навіть не розкриваючи рота.

Мія повільно відсунулася глибше у своє крісло, намагаючись злитися з інтер’єром.

"Окей, треба бути обережнішою", — подумала вона. Але, чесно кажучи, це було весело. Дуже весело. Вона ще раз глянула на нитку — та й досі мерехтіла. Мія усміхнулася. "Ну, зате тепер вони точно поговорять про свої почуття".


Я захворіла. Тому продовження поки не буде.