Зламаний детектор

Мія застигла на порозі оранжереї, її серце шалено билося, змішуючи страх і відчайдушне бажання зробити цей останній крок. Уже кілька днів вона намагалася знайти Блейка, але він, здавалося, просто розтанув у повітрі. Однак гордість забороняла їй опуститися до банальних розпитів. Оранжерея була його місцем, його світом, і тепер, стоячи тут, на межі цього світу, вона відчувала, як тонкий лід під ногами ось-ось трісне. Вона вже припинила запитувати себе, що насправді було в тих поцілунках, і чи мало це значення. Замість того, щоб вигадувати цю відповідь, вона збиралась пірнути і невідомість з головою. Якби Блейк зараз стояв тут перед нею, вона б ще раз поцілувала його, аби підтвердити свої припущення: він сприймає її не так, як звичайну дівчину. 

Тільки він — Блейк — був відсутній. Оранжерея була порожня. Лише тиша і шелест листя під ногами зустріли дівчину. Мія, не думаючи, сіла в його крісло, притулившись до холодного скла, і дозволила собі на кілька миттєвостей просто відчути себе частиною цього місця. Її рука ковзнула по бильцях крісла і натрапила на клаптик паперу. Листочок був наполовину складений, злегка пом’ятий, написаний поспіхом, ніби зізнання, що ледве встигло оформитись у слова.  

«Серденько, не шукай загадки там, де її немає. В світі залишилося дуже мало справжніх загадок.  Ти, звісно, заперечиш, але твої кроки завжди передбачувані.. І ось парадокс: ти все одно продовжуватимеш слідувати їм, так? Це смішно, але водночас… цікаво

P.S.: не розсказуй про успіхи, практикуй їх. Я перевірю»

Мія прочитала записку кілька разів, мовчки повторюючи: «Не шукай загадки там, де її немає». Так ось як. Ніякої загадки. Ніякої інтриги. Просто першокурсниця, яка вирішила побачити в ньому зачарованого принца, коли принц ніколи й не був під чарами. Не було злої відьми. Не було прокляття. Він просто був тим, ким є.

Вона усміхнулася — коротко, нервово.

Її пальці стиснули записку. Але перед очима все одно стояли ті дві дівчини з вечірки, яких він цілував прямо перед нею. Відверто. Зухвало. Як виклик.

Це не було чимось новим для нього. Він показував їй, який він є.

Маніпулятивний, безжальний, холодний до чужих почуттів. Він використовував людей, ніби вони були лише фігурами на шахівниці. Йому було байдуже, що вони відчували. Йому була потрібна лише гра.

Не було рожевих іскор. Жодної миті, коли її дар уловив би хоч натяк на щось більше. А вона ж, як-не-як, детектор кохання.

"Емілія Харт — зламаний детектор," — гірко подумала Мія.

Лист випав із її пальців. Вона втупилася в свої руки, ніби шукала відповідь в них.

Вдих, видих, вдих, видих… Вона відчувала, як повітря наповнює легені, як рвано б'ється серце, як магія всередині пульсує в такт цьому ритму. І поступово вона розчинялася в цьому відчутті.

Саме так вона змогла протистояти силі Блейка. І саме в цей момент зрозуміла головне: проблема була не в її дарі, а в ній самій. Вона ніколи не приймала його як частину себе, тому він і не діяв так, як мав би. Дар не зчитував почуття, а лише відбивав їх назад, підсвічуючи аури, ніби відмовляючись виконувати свою справжню функцію. Як і вона відмовлялась прийняти своє почуття до Еріка.

Магія примхлива. Вона не терпить, коли її відкидають.

І ось тут, у старій, занедбаній оранжереї, серед розбитих ілюзій, Мія вперше відчула себе цілісною. Вона провела пальцями по холодному склу, ніби намагаючись відчути щось за його межами, і прошепотіла:

— Ну, раз ти так хочеш... Я піду за тобою… але не для того, щоб тебе знайти.

Тільки тиша залишилась глухою.