Мир?

— У-ла-ла… Нічого собі, це твої? — здивовано запитала Мія, уважно розглядаючи розкішний букет білих лілій, що стояв у вазі на підвіконні.

— Ні, це... уяви собі, подарунок тобі, Мія, від Блейка, — з недбалою усмішкою відповіла Елісон, ледве перегортаючи сторінку підручника. Вона підняла погляд і подивилася на Мію, яка все ще не могла відірвати очей від квітів. Здається, її реакція дійсно варта уваги.

— Чому він вважає себе вправі надсилати мені квіти? — вибухнула дівчина. Вона як зачарована продовжувала таращитися на букет, ніби він міг ось-ось спалахнути або вкусити її. Це якась витончена пастка?

— Тому що в нашому колі так прийнято, — спокійно відповіла Елісон, ніби нічого дивного не сталося. Тон був як у нудьгуючої гувернантки, що пояснює прості правила. — Навіть якщо ми ворогуємо, ми даруємо подарунки, щоб показати повагу. У даному випадку — щоб загладити провину. Принаймні так написано на карточці. Вибач, але я випадково прочитала.

— Провину? Яку достобіса провину? — промайнуло у Мії в голові. — Провину за загублені життя пари мільйонів моїх нервових клітин? — вже в голос зіронізувала вона.

— Знаєш, у деяких випадках білі лілії дарують як жест надії або бажання миру, — додала Елісон, не звертаючи уваги на реакцію Мії.

Мія обережно взяла в руки маленьку листівку. На ній, розмашистим почерком, була написана фраза:

«Ніколи не думав, що вибачатися можна так – але метод дієвий, Серденько. Адріан Блейк».

Елісон, яка до цього часу ліниво валялася у ліжку, більше роблячи вигляд ніж справді навчаючись, швидко піднялась і зробила кілька кроків до дверей.

— Мені треба йти, — сказала вона розгубленій Мії.  Її погляд на кілька секунд затримався на квітах, але вона дуже швидко відвела очі. — Згадала... про важливу зустріч.

Мія не підняла очей від листівки, продовжуючи крутити її між пальців.

— З ким зустріч? —  більш машинально, ніж від цікавості спитала вона.

— З кимось, хто не може почекати. -  з усмішкою промовила вона вже майже на виході — І, не даючи шансу на інші запитання, швидко вийшла, лишивши Мію наодинці з квітами і своїми думками.

Пару годин потому Мія стояла біля вікна, розсіяно проводячи пальцями по оксамитових пелюстках квітів. Вони були ніжні, майже крихкі, і від дотику злегка хиталися, ніби намагаючись ухилитися. Цей букет… Мія все ще не вирішила, як його сприймати.

Примирення? Визнання? Чи це просто ще один крок у його незбагненній грі? Часом їй здавалось, що кожна їх зустріч, кожен рух, кожне слово — як шахова партія, де кожен хід має свою ціну, а кінцевий результат залишається за межею відомого.. А вона у ролі гросмейстера почувалась вкрай незграбно.

Її пальці завмерли на пелюстці. Мія думала про Блейка. Про той момент коли взяла і поцілувала його. Що вона побачила в його очах – здивування чи, може, задоволення? Тоді це був порив. Дзеркальна ситуація, тільки тепер хід за нею. Її серце вдарилося в груди трохи сильніше. Вона відпустила пелюстку, дозволяючи їй колихнутися від легкого руху. І так, коло замкнулось і ми вернулись на початок, де є дівчина і де є її школа, тепер вже далеко не така відкрита і затишна.