Тіні старих квітів

Мія мріяла тільки про одне — сховатися. Після напруженого ранку і не менш напружених занять, вона прагнула спокою, тиші, можливості зібрати думки. Бібліотека здавалася ідеальним укриттям.

Але, схоже, її планам не судилося збутися. Людей було стільки, ніби випускні іспити вже завтра, а вона про це й не в курсі. Голоси зливалися в гул, книги лежали відкритими, а адепти нервово записували щось у сувої.

Вона розвернулася і вийшла. Просто так блукала територією, дозволяючи ногам нести її куди завгодно. Вітер колихав гілки дерев, сонце пробивалося крізь хмари рідкими променями, але вона не звертала уваги на красу навколо. Їй просто хотілося тиші.

І тоді вона натрапила на неї.

Закинута оранжерея.

Скло в металевих рамах потьмяніло від часу, деякі панелі тріснули, а через шпарини вже проросли дикі гілки. Колись ця споруда була живою, дихаючою — зараз же здавалася руїною, відголоском минулого.

Мія обережно штовхнула двері, і вони піддалися з легким скрипом. Усередині пахло вогкістю, землею та чимось ще — примарною тінню старих квітів, які тут колись росли.

Вона зробила крок вперед. Було тихо. Саме те, що їй зараз було потрібно.

Мія просувалася глибше в оранжерею, розглядаючи простір, що давно став жертвою часу. Лози обвивали металеві конструкції, сонячне світло пробивалося крізь тріщини, розливаючись золотими плямами на підлозі. Але найбільше її увагу привернув дальній кут.

Там, ніби захований від усього світу, відкривався панорамний вид. Великі, майже незаймані часом вікна виходили на ліс, що починався одразу за територією закладу. Дерева росли густо, віття перепліталося, створюючи хаотичний візерунок. Там, серед цих хащів, не було доріжок, ліхтарів чи лавок. Ліс виглядав диким. Справжнім.

Перед вікнами стояло крісло. Оббивка трохи потерта, дерев'яні ніжки вкриті пилом, але воно було міцним. І не здавалося покинутим. Навпаки, виглядало так, ніби хтось часто тут сидів. Довго. Дивився у вікно, загублений у своїх думках.

Мія опустилася в нього, відчуваючи, як напруга дня сповзає з її плечей. Це місце було ідеальним. Тихим, схованим від усіх. Вона заплющила очі, просто на хвильку…

Темрява огорнула її швидше, ніж вона встигла це усвідомити.

Вона прокинулася від відчуття, що за нею спостерігають. Важкий, мовчазний погляд.

Мія кліпнула, повільно повертаючи голову.

Адріан Блейк.

Він стояв біля вікна, трохи відхилившись на раму, і дивився прямо на неї. Не кажучи ні слова.

Світло заходу падало на його обличчя під дивним кутом, затінюючи очі, але вона все одно відчувала цей погляд. Глибокий, пронизливий. Він змушував згадувати.

Як вона стояла перед ним, вже не торкаючись, але відчуваючи тепло їхнього поцілунку. Тоді вона не встигла нічого сказати. Тоді він просто вийшов.

Її губи стиснулися, але очі видавали бурю.

— Ти просто пішов.

— Так.

— Без слів. Без пояснень. — Вона на мить прикрила очі. Навіть зараз Мія усе ще відчувала смак його губ.

— Це було помилкою. — Він просто констатував факт. Але це чомусь злило її ще більше.

— Я знаю. — Вона подивилася на нього, нахмурившись. — Але що саме було помилкою?

Його губи сіпнулися, але він не дозволив собі нічого додати.

— Те, що сталося? Чи те, що ти просто втік?

Вона підняла голову, її очі блищали в напівсутінках, наповнені чимось, що він не хотів зараз читати.

— Ти теж цього хотіла.

Вона видихнула — чи то сміх, чи розчарування. Тиша між ними була натягнута, наче тонка нитка, яка ось-ось порветься.

— Ми не повторимо цього, — її голос зламався майже на шепіт.

Він схилив голову, і кутики його губ ледь-ледь здригнулися в гіркій усмішці.

— Брешеш.

Щось гаряче пробігло її хребтом. Але Адріан вже відвів погляд, ніби відступаючи, створюючи між ними невидиму, але відчутну межу.

— Іди.

Вона ще мить дивилася на нього, ніби оцінюючи, чи вартий він її слів. Потім повільно розвернулася і вийшла, а разом із нею зник і той примарний аромат жасмину.
 

***

Любий щоденник,

Це вже занадто. Ми поговорили, а що змінилося? Нічого. Лише порожнеча і ще більше запитань, які мене розривають. Я думала, після цієї розмови я знайду хоч якусь ясність, але все стало ще більш заплутаним. Його слова «помилка» — звучать, як дешева відмазка, і я більше не буду у це вірити.

Я не дозволю собі втратити час на це. Я більше не буду витрачати сили на те, щоб ламати собі голову над тим, що він думає чи відчуває. Моя мета зараз — я. Просто залишаю позаду. Цей хаос не для мене. Час повернути контроль.

***