Побачення?

На наступний день шкільний коридор як завжди був заповнений гомоном голосів і відлунням кроків. Яскраве сонце світило у вітражі. Всі поспішали чи до кафетерію, ти то вже на перше заняття. Мія йшла поруч з Елісон, однак здавалось була десь далеко. Всі звуки повернулись в той момент, коли вона побачила його.

Натанієль.

Він стояв біля її шафки, такий знайомий і водночас… чужий. Його очі світилися теплом, а легка усмішка змусила її серце стиснутися. Як вона могла встигнути забути, наскільки спокійним і впевненим він здавався поруч?

— Привіт, — він нахилив голову, розглядаючи її обличчя, ніби намагаючись зрозуміти, чи радий йому її погляд.

— Нат, — Мія ледь чутно видихнула. — Ти повернувся.

— Так, і здається, вчасно. — Він підняв брову, ніби натякаючи, що він щось знає. Хоча б чого б це?

Мія відчула, як у неї спітніли долоні. Її думки одразу повернулися до поцілунку з Адріаном. До того, як його губи ковзнули по її, як її серце билося швидше, ніж мало б. Вона змусила себе відвести погляд.

— Як практика, цікава? — спитала, намагаючись звучати легко.

— Довга. — Нат зітхнув і сперся плечем на шафку. — І поки мене не було, я багато про що думав.

Мія не була впевнена, подобається їй цей напрямок розмови чи ні.

— Наприклад?

Він усміхнувся.

— Наприклад, що ми з тобою якось дивно завершили вечір вечірки. Вибач, я був надто категоричним щодо пуншу. І я подумав… може, сьогодні ввечері виправимо це? Просто щось спокійне. Дружній вечір.

Дружній.

Слово мало б полегшити її вибір, але замість цього тільки зробило ситуацію ще заплутанішою. Вона мала сказати "ні". Після того, що сталося з Блейком, це було б чесно. Вона мала б розібратися чи означає це щось спершу. Але вона не могла. Вона не могла дивитися в його добрі, довірливі очі і руйнувати те, що між ними так ще і не було озвучено. Тому вона усміхнулася. Ледь помітно, невпевнено, але цього вистачило. Її голова всього на мить ледь запаморочилась.

— Так, чому б і ні?

Натанієль кивнув, і на його обличчі з’явилося задоволене полегшення.

— Чудово. Тоді після занять я заберу тебе.

Він ще раз усміхнувся і пішов, а Мія залишилася стояти, ніби приклеєна до місця. Вона щойно погодилася провести вечір із Натанієлем Холлом.
***

Мія йшла поруч зі Наталієлем темними коридорами школи, де вдень панував гамір, а тепер усе здавалося зовсім іншим. Тиша обгортала, і лише їхні кроки глухо відбивалися від стін.

— Ти впевнений, що ми не порушуємо якісь правила? — запитала вона, обережно озираючись.

Нат лише усміхнувся.

— Якщо нас не спіймають — значить, не порушуємо. Його невимушений тон змусив її трохи розслабитися, хоча напруга, що тиснула на груди, нікуди не зникла. Вона не розуміла, чому хвилюється. Це ж Нат. Він завжди здавався їй людиною, з якою легко, спокійно, безпечно.

Вони вийшли за межі корпусу, пройшли звивистими доріжками парку і зупинилися біля старого пірсу на околиці. Озеро віддзеркалювало зоряне небо, і тут не було нікого, окрім них.

— Це твоє улюблене місце? — запитала вона, сідаючи на дерев’яну лавку біля води.

— Одне з них, — відповів Нат, кидаючи камінець у воду і спостерігаючи за колами, що розходилися по поверхні. — Тут завжди тихо. І можна подумати.

— А зараз ти про що думаєш?

Він подивився на неї, і в його очах з’явилося щось глибше, ніж просто цікавість.

— Про те, що я радий, що ти тут.

Мія опустила погляд, ховаючи усмішку.

Вони довго говорили. Про академію, про дитячі спогади, про речі, які лякали їх і які робили щасливими. Здавалося, що вони знайомі вічність, і водночас вона розуміла, як мало ще знає про нього. Коли стало прохолодніше, Натанієль непомітно зняв куртку і накинув їй на плечі. Знову аромат свіжості і металу огорнув її.  

— Ти ж сам замерзнеш, — тихо сказала Мія.

— Переживу, — відповів він, дивлячись на неї так, що вона не змогла відвести погляд.

Між ними повисла тиша, наповнена чимось новим, невимовним. Мія відчула, як він повільно нахиляється ближче. Її серце підскочило, і в останню мить вона ледь помітно відхилилася.

Натанієль зупинився, не наполягаючи, лише всміхнувся.

— Ще не час?

Вона видихнула й похитала головою, намагаючись прогнати легкий туман, що знову помарочив її.

— Просто… я хочу, щоб усе було правильно.

— І буде, — м'яко відповів він.
 

Темний коридор гуртожитку знову віддзеркалював ехо їхніх кроків, коли Нат та Мія поверталися. Всі звуки навколо згасли, лише її серце билося голосно, наче намагаючись вибитися з грудей. Мія не знала, як поводитися, як закінчити цей вечір правильно, адже почуття, які пережила сьогодні, були зовсім новими.

Підійшовши до дверей її кімнати, вони зупинилася, Мія обернулася до Ната, намагаючись вимовити слова подяки, але голос чомусь зрадив:

— Дякую, Натанієль, за чудовий вечір. —хоч фраза і прозвучала м’яко, але в очах все одно можна було побачити деяку нерішучість.