Бойова магія

Коли Мія прокинулася наступного ранку, вона виявила, що лежить у своєму ліжку. Якби хтось зараз спитав як Мія опинилась тут, вона навряд чи могла толком відповісти. Вона не пам’ятала як все ж таки відшукала потрібні двері-портал і перенеслась у кімнату, як машинально роздягалась, як накрилась ковдрою з головою у дитячій спробі сховатись від пережитого. Однак,  в пам'ять врізався сон, що наздогнав її майже на світанку.

Я стою посеред великої бальної зали. Вдягнута у вінчальне плаття, з відкритими плечима і високою зачіскою. Кроки.. один, два, три.. Я не повертаюсь, але знаю ВІН зупиниться поруч, за мною. Через хвилину Його руки накривають мої оголені плечі, ковзають вниз і це неймовірно приємно. Він обнімає мене, і я тону в цих обіймах, розчиняюсь і забуваю про все навколо. – «Разом ми все зможем, Емілія» – промовляє хриплим, впевненим голосом Ната, а потім розвертає мене. Очі в очі, безмежно темні і глибокі очі Адріана.

Все! Соромно. Ой мамочки, як же мені було соромно! За свою цікавіть, яка змусила стояти на місці і підглядати за Блеком, а тепер от ще і за усілякі дурниці що лізуть у голову. Це все нерви! Нова Академія, нові викладачі, нове оточення, і ця вечірка. Я просто перенервувала. Після всього що сталось в останній місяць, і кошмари можуть наснитися не лише якісь дурниці.

«Мія, ти божевільна і до того трохи схиблена»- продовжила своє самокопання. І чого я все ще про це думаю?

Голова і так була важкою від пуншу, Натанієль виявився правим щодо алкоголю. І тепер всі принади похмілля прокинулись разом з Мією. Як невчасно, бо саме сьогодні останньою у нас стояла «Бойова магія» - або іншими словами повне знущання над студентами. Однак наш викладач професор Адамс, відставний бойовий маг його величності, знущанням вважав зовсім інше. Шкода йому було, вибачте, не нас, а себе – бо доведеться якийсь час возитися з незграбними і зовсім непристосованими ні до чого дівчатами.

Ну, а я, як новенька, йому зовсім не додавала оптимізму, бо що ж тут приховувати, моя фізична підготовка була на рівні тепличної домашньої дівчинки, яка нічого важче філіжанки чаю в руках не тримала. І мені треба було наздоганяти курс, в якому навіть такі ж розніжені дівчата як і я, сяк-так, але дотягували до нормативів.

Радувало одне, до останньої пари попереду ще так багато часу. Встигну відійти від потрясінь, тому швидко підйом, в душ і в їдальню по сніданок. Тато, не раз казав, що ні що так не лікує хвору голову як ситий шлунок.

Однак сьогодні на бойовці на нас чекав сюрприз. Разом з професором Адамс на полігоні стояв Натанієль Холл. «Сьогодні ми розпочинаємо вже серйознішу підготовку, володіння холодною зброєю – почав професор, пройшовшись поглядам по нашому нестройному і неоптимістичному ряду. І тому Натанієль, як командир збірної МІ буде мені асистувати і загалом придивлятись до майбутніх кандидатів у команду».  – Підходимо по одному до Натанієля і отримуємо свою зброю – завершив він ввідну частину.

Я мимоволі почала панікувати. Мало того, що нас зараз змусять махати якимсь старезним мечем, то все це ще й під наглядом Ната, якого я мало не кинула вчора на вечірці. Проте, віддаючи мені тренувальний меч, хлопець лише ковзнув по мені поглядом, наче і не впізнав взагалі.

Дивно збентежена цією байдужістю, Мія не відразу зрозуміла, що не багато знайшлося тих, хто поділяв її тривогу. Навпаки, хлопцям явно кортіло виділитись перед капітаном Магічних Ігор, так само як і дівчатам, але явно з іншою метою. Їх куди більше Магічних Ігор і мечів цікавив сам капітан. Вони кидали на нього зацікавлені погляди з під опущених вій, томно зітхали накручуючи кокетливо пасма волосся на пальчик, розправляли плечі, демонструючи ну ви і так зрозуміли що саме... Ось тільки, Натанієль навіть не дивився в наш бік, швидко і навіть по-воєнному роздаючи інвентар.

Коли всі отримали свої мечі, шаблі, а хтось навіть і парні довгі кинджали, професор Адамс продовжив — Тепер підняли всю зброю над головою, — попросив він і продемонстрував нам це зі своїм мечем.

Через вже згадану тяжкість клинків, легко й невимушено вдалося це зробити лише у хлопців, хоч і серед них знайшлися ті, хто зумів тільки змахнути — і відразу опустив, не витримавши. У дівчат, усіх до єдиної, навіть цього не вийшло.

— Так… Добре, — сказав Адамс трохи розчаровано. — Зараз повторюємо рухи за мною. Помах, ноги трохи зігнуті в колінах, креслимо півколо — і завмираємо. Зброя має бути строго паралельно землі.

Я насилу, але зробила, що потрібно, а ось тримати меч на вазі виявилося ще важче. Я вже з останніх сил трималась, коли раптово відчула ззаду чиюсь присутність. На плечі мені лягли чужі долоні, ковзнули вздовж рук, випрямляючи їх, обхопили кисті, допомагаючи тримати меч так, як треба. Я спиною відчувала жар чужого тіла. Чоловічого тіла, яке було надто близько до мене.

- Зігни більше коліна, - щоки торкнулося дихання Ната. —Трохи послаб руки, меч має стати їх продовженням… Разом у нас все вийде.

В повітрі зависла тиша, лише серце шалено стукало у скронях, а по щоках розлився гарячий рум’янець. Коліна самі ослабли, а тремтячі руки і так готові були випустити меч. Але Нат раніше розімкнув свої обійми і перейшов до іншої дівчини, що стояла поруч. Я боялася повернути голову, і так невчасно згадався сон. Однак все ж скосила очі у їхній бік. Не обійняв її, як мене, тільки торкнувся ліктя, підводячи руку у правильну позицію, і щось коротко сказав. Вуста самі роз’їхались у посмішці, і незрозуміле відчуття тріумфу розлилось у грудях, змішане з полегшенням. Але я квапливо зупинила себе: що ще за реакція, Мія! Ну при-обійняв тебе хлопець в навчальних цілях, що з того?