Відкрий свої двері

                                  Відкрий свої двері

В темному  підвалі, який був схожий на в'язницю якогось старого замку, сидів прикутий до стіни кайданами, за руки, мудрець. Певно, він сидів вже тут деякий час і просто змирившись з долею, чекав на щось, можливо навіть, що його хтось врятує.

Проте, це була марна надія.

Хоч він втратив відчуття часу, дня і ночі, проте він знав точно, сюди ніколи ніхто не приходив і не прийде. Він був тут сам. 
Мудрець був одягнений в синю туніку, щось схоже на ту, яку носили древні греки. А ще він мав білу бороду, та таку довгу, що вона звиваючись та роблячи кільця, розлягалась по підлозі. Так мудрець і сидів день за днем, чи точніше кажучи, він просто існував, без часу та навіть надії, лише він, кайдани, які підвішували його руки та сірі чорні стіни. Це все що він мав, та навіть не думав, що є за стінами. Іноді він ловив себе на думці, що йому тут навіть подобається, бо те, що є за стінами, лякало його. Це була… невідомість. Він боявся того, що може бути там. А тут був його світ, світ, який він розумів. 
Він мав достатньо часу, щоб зрозуміти себе, зрозуміти своє Я, зрозуміти цей простір та вивчити кожну цеглинку та тріщинку на стінах. Зрозумів сенс всього.

Він мав достатньо знань, проте тут, в цьому темному підвалі, вони нікому не були потрібні. Всі моменти були обдумані, а на всі питання дані відповіді, питання, які були в цих стінах. Залишалось головне питання: що і чому його тут тримає? Це єдине питання, на яке він не міг дати відповідь.
Цікаво, що двері з цього підвалу були зовсім поруч, вони звисали високо на сходах. І Мудрець час від часу дивився на них. Спокійно та вдумливо. 
" Певно що вони замкнуті, - думав завжди він, крутячи занімілими руками. - Навіщо ж тоді вони тут. Зачинені двері завжди замкнені." Потім він дивився на кайдани та дивувався, що такі тонкі, проте такі невідступні. Вони ніколи не відпускали його. А чи він просив про це? Він бажав звільнитись?  Це було одне з тих питань, про існування яких, Мудрець не здогадувався.
" Ну й добре, - думав він. – Не відпускають, отже так треба."
Вириватись він ніколи не хотів, боявся, що кайдани стиснуться сильніше, чи він заб'є руки, чи навіть гірше, якщо вони вирвуться зі стіни, він буде ходити з кайданами на руках, навіть не знаючи, що робити далі. 
Невідомість...
Тому, коли він не роздумував над вічними питаннями та своєю долею, він просто спав, іноді він спав надто довго. Проте тут було нічого більше робити. 
Так цикл продовжувався, доки одного разу його не збудив якийсь брязкіт. Це був незвичний брязкіт, які не видавали його кайдани, його тут ніколи не було ще. Та потім, він відчув ще дещо, відчув, як хтось на нього дивиться. Це був страшний погляд, від чого він здригнувся, та подивився туди, звідки він йшов та здригнувся ще більше. Біля нього в напівтіні, сиділа так само прикута за передні лапи до стіни жаба. Вона була велика, десь з його ріст. І вона дивилась на Мудреця, дивилась пожираючим поглядом, від чого старцю стало моторошно. А ще її погляд, цей бездонний погляд. Більше жаху наганяло те, що в неї не було очей, лише чорні впадини для них, та така ж темна паща, в якій здається не було дна. Проте відсутність очей, а ж ніяк не заважало тій жабі бачити Мудреця. Вона пронизувала його своїм поглядом, усміхалася своєю чорною пащею та щось обдумувала. Мудрецю стало так незручно, що він просто відвернуся від істоти й намагався не думати про неї. Він уявляв, що її не існує. Проте це не допомогло. 

Жаба нікуди не зникла. Вона пильно стежила за старцем. 
Потім вона опустила голову і поглянула на білу бороду, яка розляглася біля неї. 

Мудрець почув як бряжчать кайдани. Він обережно повернув голову і закляк. Слизькі руки жаби почали пролазити крізь кайдани, обережно, без поспіху, спочатку одна лапа, потім друга. Потім, вона розім'явши зап’ястя, присіла на задні ноги та потягнулася до бороди Мудреця. Весь цей процес старець споглядав з тихим жахом, навіть не видавши звуку, боячись того, що може бути далі. 

Щось йому підказувало, що цей звичний світ ламається. 
Жаба взяла його бороду та відірвавши пучок волосся, розділила його надвоє та приліпила їх на лице, ніби довгі тонкі вуса. Тепер вона сама нагадувала якогось мудреця, і тепер вона була ще страшнішою. 

Потім, вона, на жах старця, повернула повільно голову до нього та глянувши своїми пустими очима видала протяжне та зловісне:"Квааааааа". 
Мудрець зрозумів, що це може бути кінець, кінець його вічності. Кінець тому беззмістовному існуванню, який він мав. Кінець, з яким він був незгодний. Потрібно було щось робити. 
Страх дав йому прокинутись. 
Він забився в паніці та дриґаючи ногами, почав смикати кайдани. 
Жаба повільно ступила в його бік. 
Відчайдушно смикаючи кайдани та панікуючи, старець відчув як щось клацнуло. 
Вільні руки від втоми впали йому на ноги. Жаба підняла здивовані повіки та піднялася на задніх лапах на весь зріст.
Мудрець на якусь мить забув про все на світі, дивлячись на свої вільні долоні та дивуючись, як виявляється легко він звільнився і що нічого страшного в цьому не було, проте ляскіт вологих ніг жаби по підлозі повернув  його на землю. 
Вона готувалася стрибати. 
Витріщившись на двері, які вели на вихід, Мудрець смикнув бороду до себе та скомкавши її та взявши в одну руку, рвонув до дверей. Вперше він відчув ту надію та приплив сил. Він хотів назовні, він був готовий.

Жаба стрибнула туди, де був прикутий старець та промахнувшись, відкрила злісно рота та погналася за ним як скажений пес з висолопленим язиком. 
Мудрець обернувся та пришвидшив хід. До заповітних дверей вели довгі сходи. Тому, перечіплюючись та падаючи з незвички, він впевнено побіг нагору. Падаючи, та підіймаючись, знову й знову. 
"Це лише падіння, - думав він поспіхом. – Я знову стаю. Я біжу все одно нагору!." 
Жаба, рухаючись вже на чотирьох лапах, облизнулася своїм липким язиком  та поправивши свої вуса, полізла слідом сходами. 
Важко дихаючи, так краще притискаючи бороду до тіла, старець вчепився у дверну ручку. На мить, його скував страх, він знову злякався того, що за ними