Відкрий свої двері

        
В темному  підвалі, який був схожий на в'язницю якогось старого замку, сидів прикутий до стіни кайданами , старий. Певно, він сидів вже тут деякий час і просто змирившись з долею, чекав на щось, можливо навіть, що його хтось врятує. 
Проте, це була марна надія… 
Хоч він втратив відчуття часу, дня і ночі, проте знав точно, сюди ніколи ніхто не приходив і не прийде. Він був тут сам. 
Старий був високим та худим, одягнений в синю туніку, щось схоже на ту, яку носили древні греки, мав змучене обличчя та яскраві білі очі.  А ще, він мав білу бороду, та таку довгу, що вона звиваючись та роблячи кільця, як великий змій, розлягалась по кам’яній підлозі. 
Так старий і сидів, день за днем, чи точніше кажучи, він просто існував, без часу, надії та бажань, лише він, кайдани, які підвішували його руки, та сірі чорні стіни. 
Це все що він мав… 
Іноді він ловив себе на думці, що йому тут навіть подобається, бо те, що є за стінами - лякало його. Це була… невідомість. Він боявся того, що може бути там. А тут був його світ, світ, який він розумів. 
Він мав достатньо часу, щоб зрозуміти себе, зрозуміти своє Я, зрозуміти цей простір та вивчити кожну цеглинку та тріщинку на стінах. Зрозумів сенс всього, сенс речей, що були в цій скромній кімнаті… 
Він мав достатньо знань, проте тут, в цьому темному підвалі, вони нікому не були потрібні. Всі моменти були обдумані, а на всі питання дані відповіді, питання, які були в цих стінах. Залишалось головне питання: «що і чому його тут тримає?» Це єдине питання, на яке він не міг дати відповідь.
Цікаво, що двері з цього підвалу були зовсім поруч, вони звисали високо на сходах. І Старий час від часу дивився на них, спокійно та вдумливо. 
«Певно що вони замкнуті, - думав завжди він, крутячи занімілими кистями рук. - Навіщо ж тоді вони тут. Зачинені двері завжди замкнені." Потім він дивився на кайдани та дивувався, що такі тонкі, проте такі невідступні. Вони ніколи не відпускали його. А чи він просив про це? Він бажав звільнитись?  Це було одне з тих питань, про існування яких, старий не здогадувався.
«Ну й добре, - думав він. – Не відпускають, отже так треба.»
Вириватись він ніколи не хотів, боявся, що кайдани стиснуться сильніше, чи він заб'є руки, чи навіть гірше, якщо вони вирвуться зі стіни, він буде ходити з кайданами на руках, навіть не знаючи, що робити далі. 
Невідомість...
Тому, коли він не роздумував над вічними питаннями та своєю долею, він просто спав, іноді він спав надто довго. Проте тут було нічого більше робити. Думати над нескінченним, яке не являлося нескінченним у цих обмежених стінах, і мацати де закінчується те нескінченне, переконуючи себе у важливості цієї місії, рахувати цеглини, яких було рівно 1,618 і як старець не рахував, все рівно виходило це число, щоб воно не означало.  А ще, іноді можна було подивитись як б’ється білий щур з чорним і кожного разу їхній бій закінчувався нічиєю і після цього вони з осудом  дивилися на старця і розходились по своїм куткам.
Так цикл продовжувався, доки одного разу його не збудив якийсь брязкіт. Це був незвичний брязкіт, який не видавали його кайдани. Його тут ніколи не було ще. Та потім, він відчув ще дещо, відчув, як хтось на нього дивиться. Це був страшний погляд, від чого він здригнувся, та подивився туди, звідки він йшов та здригнувся ще більше. Біля нього в напівтіні, сиділа так само прикута за передні лапи до стіни жаба. Вона була велика, десь з його ріст, зелена, слизька та вкрита темними плямами.
 Вона дивилась на старця, дивилась пожираючим поглядом, від чого старцю стало моторошно. А ще її погляд, цей бездонний погляд. Більше жаху наганяло те, що в неї не було очей, лише чорні впадини для них, та така ж темна паща, в якій здається не було дна, лише стікала чорна піниста слина. Проте відсутність очей, а ж ніяк не заважало тій жабі бачити старця. Вона пронизувала його своїм поглядом, усміхалася своєю чорною пащею та щось обдумувала. Старцю стало так незручно, що він просто відвернуся від істоти й намагався не думати про неї. Він уявляв, що її не існує, хотів обмежити себе від неї, забути про її існування і напевне, тоді жаба забуде про нього. Проте це не допомогло. 
Жаба нікуди не зникла. Вона пильно стежила за старцем. 
Потім вона опустила голову і поглянула на білу бороду, яка розляглася біля неї. 
Старий почув як бряжчать кайдани. Він обережно повернув голову і закляк. Слизькі руки жаби почали пролазити крізь кайдани, обережно, без поспіху, спочатку одна лапа, потім друга. Потім, вона розім'явши зап’ястя, присіла на задні ноги та потягнулася до бороди Мудреця. Весь цей процес старець споглядав з тихим жахом, навіть не видавши звуку, боячись того, що може бути далі. 
Щось йому підказувало, що цей звичний світ ламається. 
Жаба взяла його бороду та відірвавши пучок волосся, розділила його надвоє та приліпила їх на лице, ніби довгі тонкі вуса. Тепер вона сама нагадувала якогось мудреця, і тепер вона була ще страшнішою. 
Потім, вона, на жах старця, повернула повільно голову до нього та глянувши своїми пустими очима видала протяжне та зловісне:"Квааааааа". 
Старий зрозумів, що це може бути кінець, кінець його вічності. Кінець тому беззмістовному існуванню, який він мав. Кінець, з яким він був незгодний. Потрібно було щось робити. 
Страх дав йому прокинутись..
Старий забився в паніці та дриґаючи ногами, почав смикати кайдани. 
Жаба повільно ступила в його бік, пускаючи слину 
Відчайдушно смикаючи кайдани та панікуючи, старець відчув як щось клацнуло. 
Вільні руки від втоми впали йому на ноги. Жаба підняла здивовані повіки та піднялася на задніх лапах на весь зріст.
Старий на якусь мить забув про все на світі, дивлячись на свої вільні долоні та дивуючись, як виявляється легко він звільнився і що нічого страшного в цьому не було, проте ляскіт вологих ніг жаби по підлозі повернув  його на землю. 
Вона готувалася стрибати. 
Витріщившись на двері, які вели на вихід, старий смикнув бороду до себе та зіжмакавши її та взявши її під пахву, рвонув до дверей. Вперше він відчув ту надію та приплив сил. Він хотів назовні, він був готовий…
Жаба стрибнула туди, де був прикутий старець та промахнувшись, відкрила злісно рота. Вона помітно збільшилася в розмірах та втерши з голоду слину, погналася за ним як скажений пес з висолопленим язиком. 
Старий обернувся та пришвидшив хід. До заповітних дверей вели довгі сходи. Тому, перечіплюючись та падаючи з незвички, він впевнено побіг нагору. Падаючи, та підіймаючись, знову й знову… 
«Це лише падіння, - думав він поспіхом. – Я знову встаю. Я біжу все одно нагору!.» 
Жаба, рухаючись вже на чотирьох лапах, облизнулася своїм липким язиком  та поправивши свої вуса, полізла слідом сходами. 
Важко дихаючи, так краще притискаючи бороду до тіла, старець вчепився у дверну ручку. На мить, його скував страх, він знову злякався того, що за ними.
«А що, як вони замкнені?»
 Був вибір, стати частиною вусатої жаби чи натиснути на ручку. 
«Як що треба буде, то виламаю! - крикнув старий в голові та натиснув на дверну ручку.» 
Замок клацнув. 
Двері були незамкнуті…
Він відкрив їх та вибіг з підвалу. 
В останній момент, як жаба вже розкрила пащеку на всю довжину та наблизилась до дверей, старий встиг їх закрити перед її носом, та замкнути  на ключ. Щось важко гупнулось об двері й все стихло. 
Старий з полегшенням здихнув та притулившись до дверей опустився на підлогу, розкинувши в різні боки ноги. 
Він був вільним. Він давно міг це зробити, як би не впав у відчай і спробував. 
Насолодившись свободою, та заснувши, він прокинувся від чогось незвичного, те що змусило його прижмуритись та прикритись долонею. Це було дещо прекрасне - це було світло, багато світла. Світло, яке було завжди поруч, за дверима, які потрібно було просто відчинити. І тут йому прийшло осяяння, а чи було це таке беззмістовне існування як він думав? Чи може це було те, що йому й було потрібно, те, що змусило його 
 нарешті відкрити двері. 
Повільно вставши, та приклавши долоню до лоба, Старий роздивився довкола. Його здивуванню не було меж, коли він побачив свої двері, які просто стояли на землі, без стіни. Скрізь росла трава і посеред цієї галявини стояли двері, не прикріплені до жодної стіни. Придивившись, він побачив, що на його дверях є номер  27012022. Він відійшов трохи далі та здивувався ще більше. Його двері почали тріскатись та в один момент розсипались на пил. Не зрозумівши, що коїться, він знову оглянувся і побачив двері, багато дверей, які стояли близько один до одного. Він здивовано відкрив рота.
-    Що це? - він опустив свою бороду та пішов вздовж дверей. 
Здається двері не закінчувалися, вони йшли довгими рядами, стояли в шаховому порядку, стояли овалом або колом, проте в кожної був свій власний номер.
Старий потер задумливо бороду та підійшов до однієї з них. 
Його взяла цікавість і він обережно поклавши руку на ручку, відкрив її та зазирнув всередину. 
Він побачив знайомий підвал, в якому він сидів сам та побачив, як до стіни був прикутий чоловік. 
-    Гей! - крикнув старий.
-    Га? - чоловік злякано підняв голову та скоса поглянув на старця. - Ви хто? Чого вам треба? 
-    Вам допомогти з кайданами? Ходімо, тут так затишно та світло. 
-    Я не хочу, - відказав грубо чоловік.
-    Чому? - здивувався старий. 
-    Там лячно, я можу впасти на сходах, а тут все моє, я все тут знаю, а там надто світло. І як ви в біса відкрили двері? Вони ж замкнені. 
-    Власне, вони завжди відчинені. 
-    Отже, там ще небезпечніше. Замкніть двері й дайте мені спокій, це світло мене дратує. 
-    Але ж…! 
Старий хотів заперечити, проте слухняно  зачинив двері та задумався. 
-    Певно, не кожен готовий покинути свій підвал. 
Пройшовши ще декілька дверей, він знову відчинив ще одну. 
Цього разу, до стіни була прикута молода дівчина. Вона глянула на відчинені двері та світло і її очі здивовано розширились. 
-    Невже ці двері були відчинені? - сказала дівчина, здивовано. 
-    Так. Я й сам думав, що вони були зачиненими. 
-    Он як. А… скажіть… що там? 
-    Де? - не зрозумів старий. 
-    Там, за дверима… 
-    Світло, - відповів старий, усміхаючись. 
-    А що таке "світло"? 
-    Світло - це спокій. Свобода. 
-    Мені так важко в цих кайданах. Ви не допоможете мені? 
-    Допомогти? - здивувався старець. - Добре. 
Старий спустився сходами та оглянувся. Він теж сидів тут. І як він тільки терпів це місце. 
Допомігши зняти кайдани, дівчина потерла замучені зап'ястя. 
«Вочевидь, іноді людям потрібно допомогти зняти їхні кайдани, - подумав задумано Старий. – Але тільки, якщо вони самі про це просять.» 
-    Ну що, ходімо? - сказав він. 
-    Ви знаєте…, - сказала дівчина сівши. - Я ще не готова відчинити двері, мені страшнувато поки що. Проте я знаю вже, що за ними. Я над цим подумаю. 
«Вочевидь, іноді людям потрібен час, щоб наважитись відкрити свої двері, - подумав старий»
-    Добре, тоді удачі тобі, - помахав старий. 
-    Дякую вам, - усміхнулася дівчина. 
Старий вийшов з підвалу та глибоко вдихнув свіжого повітря. Він був радий, що допоміг. Він радий, що був на світлі, що покинув свій підвал та відкрив свої двері. 
Попереду його чекав світ, можливості, нові питання, злети та падіння, свобода та…світло.
Він обернувся на двері. 
-    Проте спершу… позаглядаю я ще. Можливо комусь ще потрібно допомогти… відкрити свої двері.