Таємниця династії розбитого серця

       «Я знаю напевно: любов – найзначніша річ. Що сильніше за слова «я тебе люблю»? Вона сильніша за страх, сильніша за смерть»

Дж.К. Роулінг

Ранок був непристойно холодним. У повітрі стояв терпкий і навіть солодкуватий запах осінніх квітів з травами , що от-от почнуть пріти, під тихо та неспішно падаючим на землю , пожовклим листям. 
Десь в далині показалася худорлява постять. Клацнула запальничка і потягнуло їдким запахом сигаретного диму. То був Андрій Романович В. - двадцяти восьмирічний командир невідомого взводу…невідомого роду військ…невідомої країни…
Він був високим на зріст , з блакитними очима та темно-каштановим , коротко підстриженим волоссям. Родзинкою його зовнішності була приголомшливо-сліпуча та завжди щира посмішка. Аромат парфумів , змішаний з запахом цигарок, цього молодого чоловіка теж завжди привертав увагу слабкої статі , приємно нагадуючи про його візит , ще деякий час після того як він йшов з приміщення. 
Сьогодні в нього особливий та водночас довгоочікуваний день . Після семи років важкої та відданої служби , він нарешті звільняється в запас!
Останнім часом Андрій з байдужістю ставився до всього ,що було пов'язане з армією , за сім років служби все це вже встигло добряче йому остогидити та сьогодні його настрій був більш хвилюючим. В голові роїлася купа думок ,витягуючи з пам'яті найбільш емоційно насичені моменти його служби. То були спогади і про веселі безтурботні часи ,коли він разом з побратимами грів душу за відвертими розмовами біля буржуйки з горнятком дешевого , але такого смачного чаю! І ті стрибки з парашутом… Коли він з завмиранням серця милувався небесною гладдю під куполом свого старого , із зашитою діркою діаметром в п'ятнадцять сантиметрів, парашута , вдихаючи дивовижно свіже й прохолодне повітря. Згадалися й…хлопці , ті кого йому , ризикуючи власним життям , доводилося евакуювати. Всі ті, хто вижив…і , кого врятувати нажаль не вдалося… Запалив цигарку і , зі сповненим болю поглядом , глянув в небо… заспокоївся… подумав про те , що пора б йому вже кидати палити й пішов подалі від , вже до болю знайомого йому, КПП…

Вдома на нього ніхто не чекав. Мати - Антоніна Андріївна В. померла ще , коли Андрій був немовлям , а про свого батька він взагалі нічого не знає. Коханої дівчини він теж не має , чи це тому , що служба забирала в нього стільки часу , що на особисте життя його просто не вистачало , чи може з якихось інших причин… Благо , що є друзі! Але і ті вже давно поринули у рутину власних сімейних справ. От і виходить , що таку важливу і довгоочікувану для нього подію , він вимушений святкувати наодинці.

Тиждень промайнув непомітно. Товариші по службі телефонували за службовими питаннями чи не щодня , адже "Ведмідь" (такий був у Андрія Романовича позивний) справлявся зі своїми службовими обов'язками бездоганно! Та ще й чудово знав обов'язки своїх підлеглих , до кожного з яких, він мав індивідуальний підхід. Воно й не дивно , адже за сім років він від солдата зміг дослужитися до лейтенанта. І на собі чудово відчув всі труднощі з якими зіштовхуються солдати , сержанти та молодший офіцерський склад , як на війні , так і в тилу, тому так часто йому доводилось сперечатися зі своїм командуванням , щоб забезпечити належними умовами та всім необхідним своїх підлеглих. Одного разу навіть до нього на вогневу позицію приїхав розлюченим сам командуючий його роду військ ,"накручений" одним зі штабних офіцерів , який поскаржився йому на те , що лейтенант В. забагато вимагає для свого підрозділу і що командири інших підрозділів обурені такою його зухвалою поведінкою. Андрій Романович уважно вислухав генерала М. і сказав:

- пане генерале , я поважаю вас і погоджуюся з тим , що ви сказали , але я всеодно вимагатиму того , що і раніше. Ви сюди приїжджаєте раз на три місяці , а я проводжу тут більшу частину року! І якщо я вимагаю для своїх хлопців нормальне забезпечення , то значить в цьому дійсно є потреба!
Товариші поважали свого Романовича за те , що він міг наполягти на своєму, коли це потрібно.

Отож військового досвіду цьому чоловікові було не позичати , можливо саме через це командир ніяк не хотів відпускати його зі служби. Спочатку вмовляв лишитися ,пропонуючи привабливу посаду , потім залякував тим , що на "гражданці" він нікому не буде потрібен. Але Андрій був непохитним , він вже все давно для себе вирішив. І , повертаючись з останньої , а як заведено говорити в військах , "крайньої" ротації , він дав собі слово , що більше ніколи туди не поїде знов. З нього вже досить. Останньою краплею для нього стала смерть кращого друга в цій ротації. Він сам не раз залишався за крок від своєї загибелі. Але погляд вмираючого Павла так врізався в його душу , що більше він просто не взмозі буде терпіти , усе з чим раніше міг би , докладаючи певних зусиль, впоратися.

Йшов третій місяць , як Андрій Романович востаннє вдягнув свою форму. Такий бажаний відпочинок все більше перетворювався на байдикування й тугу.

Йому вже давно ніхто не телефонував з частини , а сам він вже декілька разів відвідав усі бари та розважальні заклади свого міста , але останнім часом це тільки дратує його. Здрузями бачився на тому тижні , у Олега дружина вагітна і тепер він піклується про те , щоб скоріше переїхати в свій будинок , а Максима відправили в навчальний центр на курси. Справи з роботою просувалися дуже повільно , адже з поліцейського відділку , куди він подав документи для працевлаштування , ніяк не приходила відповідь.

Прокинувся Андрій сьогодні від жахливої пульсуючої болі , що віддавала від верхньої щелепи і , здавалося, аж до самого мозку! Випив знеболювальне і вирішив , не чекаючи загострення , поїхати до дантиста.
Держполіклініка зустріла його величезною чергою , що складалася переважно з людей похилого віку та… військовослужбовців:
- Лікарю , нас направили до вас з полігону - тикаючи якимсь папірцем в очі медичній сестрі , звертався військовослужбовець з черги.
- Добре , дочекайтеся, будь-ласка, своєї черги - закриваючи двері , відповіла вона.
Чоловік в військовій формі з розгубленим , трохи незрозумілим виразом обличчя, постояв під дверима ще хвилину і знову постукав та відчинив двері:
- Лікарю , нас направили до вас з полігону!
- Мужчина , скільки вам років?! Я зрозуміла, що вас направили з полігону , але я ж не можу тепер вигнати з крісла жінку , щоб вас швидше прийняти! Сказано ж дочекайтеся своєї черги!
Вираз обличчя чоловіка ані трохи не змінився , він сів на лавку під кабінетом , ловлячи поглядом своїх побратимів , в надії , що хоч ті щось зрозуміли.
Лікар не знає , що з соціальною адаптацією у цих чоловіків зараз , м'яко кажучи , труднощі , але Андрій дивився на них і все це чудово усвідомлював , згадуючи часи , коли і сам відвикав думати , проходячи строкову службу. Там заборонялася будь-яка ініціатива , адже за неї міг добряче отримати на горіхи як ти сам , так і увесь твій взвод , колективне покарання було досить поширеним явищем. Тому з часом ти просто відвикаєш логічно мислити ,проявляти творчість , втрачається емпатія. От і цей чоловік , стояв під дверима і не міг збагнути , що саме означала відповідь медичної сестри , зможуть їх сьогодні прийняти , чи ні?! Він звик до чітких наказів.