вдих. видих. кажи.

вдих. видих. кажи.

– як ти? – запитує він, уважно дивлячись мені в очі, але вже за мить утикається в екран свого телефону.

"я відчуваю абсолютно все і нічого водночас. не показуючи, не розповідаючи, не благаючи.

щодня розбиваюся на дрібні шматочки. відчуваю шрами від порізів, але не бачу їх. як їх можна помітити, якщо вони всередині мене?

коло мого спілкування звузилося, залишаючи біля себе лише найрідніших. але й вони вже поглядають на мене з жалем. здається, я теж почав так дивитися на себе.

спостерігаючи за людьми, я завжди відчуваю ниючий біль і дику тугу всередині. "ким я став?"

я більше не відчуваю потягу до них. мені не хочеться підходити, розмовляти, відчувати їх. лише дивлюся, не вивчаючи. довгим, туманним поглядом проводжаючи кожного. залишаючи на їхніх обличчях легку усмішку, іноді задумливість, зрідка – непереборний жах в очах.

з кожним днем стає все важче виходити на вулицю, бо чорний туман, що огортає всіх нас, згущується і змушує рани всередині кровоточити.

так, я все ще відчуваю незламний дух природи, аромати, прекрасні й такі різні між собою. відчуваю весь світ, ніби зливаюся з ним докупи.

але водночас...

одночасно з цим усім я не відчуваю нічого. тиша всередині мене надто голосно кричить, а я не видаю жодного звуку.

я люблю цей світ, але здається, він мене добиває".

– чудово, – відповідаю я і відводжу погляд убік, спостерігаючи, як краплі дощу невпинно б'ють по склу.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше