Безвихідь

23:50 
2-га англійська армія, 10 загін 

Зі страхом в очах Коулман переміщався з палати в палату, будивши і викрикуючи щось. Жахливий шум і гам здійнявся на території англійців. Солдати бігали, шукаючи масок - єдиного порятунку для них, але було уже пізно. 
Фрідель залишався на місці, розуміючи, що він зробив усе правильно. Він всього лиш хотів допомогти, хоч запізно, але він це зробив. Він усвідомив, що тікати звідти буде безрезультативно, його всеодно не приймуть назад, назвавши зрадником нації, розвісять його портрети на усіх дошках оголошень Німеччини. Ганьба б чекала, хлопця. Звівши погляд на брудне скло вікна, за яким мандрувало нічне повітря, наповнене зловіщим потягом, він підвівся і вийшов у темінь світу. Не зважаючи на зовнішній гамір, він пішов вперед, на зустріч смерті. Звільнивши свій розум, від небажаного, солдат вірив, що все-таки його дії були немарними. Пройшовши кілька десятків метрів у бік своїх союзників, він застиг в очікуванні. На горизонті було тихо, звук пульсації крові, приглушував лише спів цвіркунів. Він востаннє дивився на цей світ здоровими очима із здоровим глуздом. Через кілька секунд, у його поле зору потрапила зелена хмара, яка сочилася землею, пролягала між кущами і травою, створюючи власний шлях, огортаючи усе навколо. Фрідель повернувся назад, аби поглянути на дії англійців, і узрів, що більшість солдатів стоять без масок, в абсолютному невідомстві. Обернувши свою голову у бік полігону, він застиг у невимовній агонії, зелений туман огорнув його повністю, чіткий запах гірчиці поринув у його ніздрі, заполонивши легені.  
Масштабний сполох солдатів пронісся у цю секунду. Всі з жахом в очах, кидалися хто куди, у пошуці мінімального захисту. Їхній загін – перший, який потрапив під дію іприту, адже, їхнє розташування найближче до окупованої німцями території. Ця ніч виявилась для британців наймоторошнішим сном.  
На думку Фріделя не прийшло нічого, крім того, щоб піти до лісової смуги, і віддатися рукам волі природи. Повернувшись в бік лісу, він востаннє підвів своє змарніле обличчя на потік людей, які із несподіванки втрачали рівновагу та свідомість. Жахлива картина несправедливості. Люди бажаючи спокою та миру, самостійно порушують їх, у зв’язку з власними принципами. Байдужість до правил породжує хаос. І тут, такого роду байдужість спричинила десятки смертей. 
Дійшовши до першого дерева, Фрідель впав від знемоги. Страшний кашель заполонив його легені. Затуляючи долонею рот, він хотів приглушити звук, який видавала його горлянка, за секунду, хлопець відчув на руці, щось тепле і в’язке, опустивши очі, він побачив малий згусток крові. Вольф не гадав, що іприт так швидко прийде в дію. Небажаючи того, сльози потекли по брудних щоках німця. Газ повпливав не тільки на дихальні шляхи, але й органи зору. Від жахливого болю в очах, він востаннє підвів погляд на небо, яке було всипане зорями. Десь далеко виднілася Мала Ведмедиця. Це фінальна картина, яка назавжди увійде у пам’ять мозку Фріделя. Повіки самі опустилися, без волі хлопця. Він просто сидів спершись на крону дерева, рукою досліджував її текстуру, як колись будучи малим перед тим як занурити саджанець у землю, він обстежував її зверху донизу, у пошуці бруньок. Дихати було дедалі важче, вдихи перетворилися на довготривалі завивання, які приглушити йому невдавалося. Хлопець сидів, поринувши у спогади дитинства, він хотів повернути ці часи назад, він знову хотів відчути присутність батька, він знову хотів видивлятись у єдине вікно його кімнати, він просто хотів, хотів жити… 

Тим часом за кілька метрів, бродив командир у пошуках загубленого солдата. Сльози вже зійшли на нівець. Він був готовий побачити жахливу картину померлого Вольфа. І впевненим кроком наближався до темного силуета, біля сосни, якого вкривало місячне світло. Він зупинився, узрівши  його, свого сина. Він боявся підійти, не від страху померлої людини, а від хвилі мук совісті. 
-Це я тебе вбив..вибач. 
Все, що зміг вимовити командир, він підніс тіло хлопця, і закинув на плече. Сльози затуманили йому світ, ледве тримаючи рівновагу, він попрямував назад.. 

Жахлива діяльність долі, змушує повірити у неї, перетворивши сотні людей на фаталістів. Проблема антигуманності ширяє по просторах світу, зі скаженною швидкістю, наче інфекція чуми, передається повітрям. До яких наслідків, це призведе? І яким чином зміниться наше життя? Риторичні запитання, на які ніколи не знайдеться відповіді, адже, відповідь як і завджди буде всередині нас, майже на поверхні, а ми просто її не помітимо.. Тому що, ми і є відповддю.