Дія

23:04 
Німецька армія, 12 загін 
Дочекавшись поки більшість вояків заснуть, Вольф розпочав підготовку. Переодягнувшись у простий сільський одяг, зібравшись з думками і промовивши молитву, солдат відправився на інший бік барикад. Вольф розумів увесь ризик ситуації, і був готовий до смерті, але спробувати все ж довелося.  
Першим завданням було вийти непоміченим із зони союзників. Батареї з балонами вже були готові до застосування, але всі чекали зазначеної години: 23:50, тому солдати дали собі «відбій». Вольф проминув лазарети, які розташовувались на західній стороні території німців, звідти доносились крики недавно потерпілих, один з яких Курт – друг дитинства, неймовірна кількість спогадів поєднують цих двох хлопців, і ще тоді ні один з них і гадати не міг, що вони будуть разом і тут, на фронті, у жахливих умовах конформізму. Подолавши бажання навідати товариша, Вольф попрямував далі, вибравшись на полігон, юнак розумів, що піти на пряму буде в край небезпечно, хто їх там знає, англійці ще ті алармісти, не полишуть позиції до ранку точно. Тому розробивши тактику шпигуна, він ширяв по окопах, аби добратися до лісової смуги. Попри боязкість, він звільнив свій розум від тривожних думок, заполонивши його, спогадами з дитинства. У закутках пам’яті виникли картини його рідного Дрездену, де розпочалось життя малого хлопчака Фріделя Вольфа. Перед очима виринуло зображення рідної вулиці, яка жевріла у височінь, наче до самого неба, праворуч якої виблискував їхній трьохповерховий дім. Фрідель любив його, своєрідний дух червоного дерева панував у будинку, наповнюючи його світлими нотками минулого. Ще більше хлопчик обожнював свою кімнату, яка розташовувалась у найдальнішому закутку оселі. Кімната сяяла у світло-жовтих тонах, єдине вікно давало зв’язок із зовнішнім світом, через яке можна було побачити неймовірний сад, великих розмірів, кінець якого неможливо було осягнути оком. Саме у саді, Фрідель відчував себе вільним і щасливим, він дав цій території нове життя, посадивши з батьком, кілька десятків яблунь та груш. Він до тепер пам’ятає тактильні відчуття від доторків до молодих саджанців. Ці згадки приходять до хлопця, і зараз, коли він торкається крони дерева, ховаючись від людей, наче втікач із в’язниці. Він рухається вперед, оминаючи дерева він подолав майже кілометр від своєї території, зараз він беззахисний. Фріделя віддаляє від зони противників, лише кілька метрів, він страшенно боїться, стукіт серця затьмарив увесь зовнішній звук. Відступати ніколи.