РОЗДІЛ 6

«Дух чарівника» була найрозкішнішим рестораном Баррітша.

Заклад у стрімкій скелі над океаном користувався шаленою популярністю. Щоправда, вхід сюди був суворо за золотими картками, які дістати виявилося складніше, ніж безцінні сльози русалки.

Вечерю тут могли собі дозволити лише справжні багачі. Саме тут Вейн Блейн призначив мені зустріч і спізнювався ось уже як на пів години.

– Може, містрес все ж чогось вип'є? – втретє за вечір до мене підійшов усміхнений маг-офіціант. – Ковток вишуканого напою здатний прикрасити очікування та покращити настрій.

Спочатку я стійко відмовлялася, не насолоджуватися сюди прийшла.

– А знаєте що? Мабуть, я погоджусь! – Нерви вже були на межі. Не така страшна смерть, як її очікування.

Чоловік поправив білу краватку-метелика і блиснув білозубою посмішкою.

– Чого бажаєте? – Він простяг мені карту напоїв, але вивчати її не було жодного сенсу. Все одно букви розпливалися від хвилювання.

– Будьте ласкаві, принесіть на свій смак.

– Як завгодно, містрес, – чемно вклонився офіціант, клацнув підборами черевиків і поспішив виконувати замовлення.

Музиканти грали чудово – загадкова, приваблива мелодія так і лилася навколо. Магсвітильники під високою стелею арки дарували неяскраве золоте освітлення, від чого все тут здавалося ще дорожче.

Відвідувачів у нижній залі було небагато, а у верхньому, де знаходилась і ложа Блейна, взагалі нікого.

Напевно, некромант викупив другий поверх, щоб нашій розмові нічого не завадило. Намагався справити враження? Навряд чи. Він не міг знати, хто візьметься за його замовлення. Значить, навіть після стільки років продовжував смітити золотом.

Тільки де він сам? Невже передумав?

Кінчиками пальців я погладила корінець теки, де зібрала всі анкети відібраних мною претенденток. Саме їх і належало особисто звірити з Вейном, схвалює чи ні.

Нехай спробує не схвалити! Та я з такою ретельністю та увагою навіть до замовлення імператора не підходила.

– Ваш напій, містрес. – Офіціант швидко повернувся, поставивши переді мною келих на високій ніжці, в ньому хлюпала темно-червона рідина.

– Дякую, – посміхнулася чоловікові.

– Якщо знадобиться ще щось, просто натисніть руну. – Він вказав на непомітний знак на стільниці праворуч від мене. – Я буду радий послужити.

– Неодмінно.

– Гарного вечора, містрес.

З цими словами він знову залишив мене наодинці з думками.

Напій був солодким, дурманливо ароматним і смачним. Танув на язиці, поширюючи неприторну насолоду в роті, гарний вибір зробив офіціант. Це було саме те, що треба. А головне, мою знервованість наче рукою зняло.

Я із задоволенням відкинулася на спинку м'якої канапи і дивилася у відкрите вікно, насолоджуючись видами океану.

Хвиля накочувала за хвилею і розбивалася об скелі, розлітаючись довкола білою піною. Легкий солоний бриз лоскотав мені обличчя, змушуючи посміхатися і фантазувати… Зовсім скоро я зможу сидіти на веранді і спілкуватися очима з океаном. У своєму будиночку, на своїй землі, не боячись розлякати сусідів невдалим магічним експериментом або дуже гучним співом, коли буде кортіти це зробити.

І як знати, можливо, саме океан поділиться зі мною свободою.

Свободою від комплексів, залежності від громадської думки та минулого.

Може, я навіть навчуся плавати…

– На мене чекаєте? – пролунав приємний баритон зовсім поряд. – Світлих місяців, містрес.

Я різко підвела голову і на мить задихнулася від почуттів.

У Вейна місія така? Варто мені помріяти, як він тут же все руйнує.

Ось і зараз з'явився, різко висмикнувши феєчку в реальність. Замість затишного будиночка на березі океану лише некромант навпроти та почуття, від яких темніло в очах.

Ненависть, Айлі. Так це називається, правда?

– А ви, я дивлюся, любите, щоб на вас чекали? – Сама власний голос не впізнала, так хрипко він прозвучав, спокусливо навіть.

Ось і Блейн здригнувся, вп'явся в мене поглядом, ніби голодний в шмат хліба. Тільки цей голод був явно не через їжу. І знайома мені раніше темрява промайнула в очах некроманта. Усього на коротку мить, правда.

Потім чоловік струснувся і повернув безтурботну посмішку.

– Перепрошую, що змусив вас чекати, невідкладні справи затримали, – розвів руками він, зайняв місце з іншого боку столу і представився: – Вейн Блейн.

– Я знаю, – видала, не в силах відвести від нього пильного погляду. Як приклеїлася!

Адже не змінився, зовсім не змінився.

Все те ж попелясте волосся, риси обличчя, руна-тату і чаклунські очі. Мені так подобалося в них розчинятися, ловлячи власне відображення.

Серце защеміло, до горла підкотила грудка, і я подумки дала собі гарну затріщину.

Зберися, Айлі! Для помсти потрібна твереза ​​голова та непрошибне серце. Інакше ти себе видаси!