Акт IV

Сцена 24: Храм культу, центральна зала, ніч 

Локація:
Склепінчаста зала, освітлена лише полум’ям із чорних свічок. У центрі — чорне дзеркало на п’єдесталі, навколо — залишки розбитих ритуальних масок і сліди крові. Звуки вітру доносяться крізь тріщини у стінах. 

Дія:
Еліза та Генріх, закривавлені й виснажені, стоять перед дзеркалом. Вони тремтять, але тримаються за руки. Еліза витягує кинджал Йонаса. 

Генріх (хрипко):
— Ти впевнена, що воно знищиться? 

Еліза (пошепки):
— Ні. Але ми мусимо спробувати… Якщо воно живе страхом — покажемо йому правду. 

Еліза підходить ближче. У дзеркалі з’являється її відображення — зла, у короні, в руках — яблуко. Воно говорить її голосом: 

Віддзеркалення Елізи:
— Ти ж хочеш влади. Ти хочеш, щоб тебе боялися. Як сестру. 

Еліза здригається, але не відступає.
Генріх дивиться у дзеркало — бачить себе, але мертвого, з короною на голові і кров’ю на руках. 

Віддзеркалення Генріха:
— Ти ніколи не був королем. Лише сином культу. 

Генріх падає на коліна, але Еліза тягне його назад. 

Еліза (рішуче):
— Це — брехня. Дзеркало не показує правду. Лише наші страхи. 

Вона замахується кинджалом і б’є дзеркало. Воно… тріскає, але не ламається. Із нього виходить темна хмара, яка окутує кімнату. Їхні віддзеркалення стають живими — копії, зроблені з тіні, які починають наступати на них. 

- 

Сцена 25: Храм, підземний коридор, пізня ніч 

Локація:
Старий коридор, що веде до серця храму. Стіни покриті мохом, з них сочиться вода. Вогні факелів мерехтять. Дзеркало тріщить у залі позаду, його шепіт чути навіть тут. 

Дія:
Еліза йде одна, ледве тримається на ногах. На стіні раптом виникає тінь — Магдалена виходить із напівтемряви. Вона без маски, обличчя виснажене. На її пальцях — старі кільця з гербом колишньої королеви. 

Магдалена:
— Ти така сама, як вона. Надто вперта, щоб боятися. Надто наївна, щоб зрозуміти. 

Еліза (ледве чуючи):
— Що ти знаєш про неї? 

Магдалена сміється, але без радості. 

Магдалена:
— Я знаю, що вона не була мученицею. Вона хотіла використати дзеркало, щоби зупинити час. Щоб бути прекрасною навіки… Але культ не терпить егоїзму. 

Еліза ошелешена. Зупиняється. 

Еліза:
— Ви вбили її? 

Магдалена (тихо):
— Я… дала дозвіл. Вона — моя сестра. Але вона стала слабкою. І я… стала Керманичкою. Я принесла порядок. Жертви… були необхідні. 

Еліза:
— Ти зрадила її. Як і мене. 

Магдалена підходить ближче. 

Магдалена:
— Я дала цій землі королівство. А ти — що ти даси їй? Крик? Правду? Руїну? 

Еліза:
— Я дам їй шанс. Без дзеркал. 

Магдалена (шепоче):
— Тоді дзеркало забере тебе, як і її. 

- 

Сцена 26: Храм — Зал Дзеркала, світанок 

Локація:
Величезна кругла зала. В центрі — чорне дзеркало, тріснуте, але ще живе. Навколо — жерці в масках, їхні тіні рухаються самі собою. Генріха тримають на колінах перед вівтарем, обличчя закриває маска зі срібла — символ спадкоємця. 

Дія:
Магдалена стоїть осторонь, мовчазна. Жрець простягає кинджал Генріху, його голос глухий: 

Жрець:
— Кров короля оновить дзеркало. Твоя воля — їхня воля. 

Генріх (дихає важко):
— Моє серце не буде вашим ключем. 

Жрець підходить ближче. Генріх дивиться на Елізу, яка стоїть за ґратами, закута. 

Еліза (тихо):
— Генріх… 

Він різко виривається з рук жерців, вхоплює кинджал і кидається на центрального жерця. Той встигає тільки скрикнути, як лезо пронизує його груди. Починається метушня.
Жерці накидаються на Генріха — він кричить: 

Генріх:
— Нехай дзеркало побачить правду! Я не боюся — я вільний! 

Його тіло падає біля вівтаря. Кров розливається, але не на дзеркало — він уникнув їхнього ритуалу. 

- 

Сцена 27: Зал Дзеркала — пізній вечір 

Локація:
Зал з чорним дзеркалом, що тріщить і світиться холодним внутрішнім сяйвом. Темрява навколо ніби жива — вона пульсує разом із дзеркалом. 

Дія:
Еліза стоїть сама. Вона тримає камінь, готова розбити дзеркало. Її очі палають рішучістю, але в дзеркалі поступово виникає її власне відображення — спотворене, темне, ніби поглинуте болем і зрадою. 

Еліза (шепоче):
— Ти моя сестра… І я повинна закінчити це. 

Вона замахується і б'є по дзеркалу. Скло тріскає, але дзеркало не ламається — натомість відображення починає рухатися самостійно, тягнучи її всередину. 

Світло із дзеркала заливає зал холодним сяйвом. Еліза кричить, намагаючись вирватись, але сила дзеркала її поглинає, ніби втягує у інший світ. 

Монолог Елізи (у відображенні, ледь чутно):
— Я не боюся. Але чи є свобода, якщо ти стаєш частиною темряви? 

- 

Сцена 28: Храм культу — ніч 

Локація:
Темний, обвішаний символами яблука та дзеркал зал храму. На підлозі розкидані залишки свічок, атмосфера напружена. 

Дія:
Магдалена, зі слідами боротьби на обличчі і порваним одягом, проникає до центрального вівтаря. Вона тримає запалений факел і рішуче підпалює священні книги й символи культу. 

Жерці в масках миттєво оточують її, глузливо сміються. Вона кричить, стоячи на захист власної помилки і намагаючись зруйнувати тиранію, що створила. 

Магдалена (кричить):
— Я народила цей культ… і я його вб’ю! 

Жерці нападають. Вона бореться, але їх занадто багато. 

Останній кадр: Магдалена падає на підлогу, факел гасне, її погляд — повний каяття і трагедії. 

- 

Сцена 29: Великий зал храму — ніч 

Локація:
Величезний зал із чорним дзеркалом на центральному постаменті. Світло від факелів кидає довгі тіні на стіни, прикрашені символами яблука і дзеркала. 

Дія:
Жерці культу збираються навколо дзеркала. Вони починають складний ритуал — співають стародавні заклинання, а руки піднімають над дзеркалом чашу з рідиною, що наче пульсує. 

Дзеркало раптом загоряється вогнем, але не згорає — вогонь мовби живий, відбиваючи яскраве символічне яблуко у вогняних іскрах.
Жерці вимовляють останні слова: 

Головний жерць (голосом, що лунає гулко):
— Сила нашого коріння не зламна. Через жертви — наша влада зростає. Культ живе вічно. 

Камера повільно віддаляється від дзеркала, яке палає, але не гасне, а символ яблука світиться крізь вогонь. 

- 

Сцена 30: Руїни королівства — ніч 

Локація:
Королівство занурене в густу темряву. Руїни палацу, занедбані вулиці, попел і тіні, що рухаються на вітрі. 

Дія:
Камера повільно ковзає над зруйнованими будівлями, пустими вулицями — відчуття смерті і занепаду. 

У кадрі — чорне дзеркало, що стоїть на кам’яному постаменті серед руїн, його поверхня відбиває темряву, наче безодню. 

Звучить шепіт, голос Магдалени, який лунає немов ехо навколо:
Голос Магдалени (тонко, повільно):
— Ми всі були лише віддзеркаленням... 

Повільно камера наближається до дзеркала, і у його глибині на мить проступає силует дівчини — мов тінь Білосніжки. 

Закінчення:
Кадр поступово тьмяніє, екран чорніє, залишається тільки шепіт, що згасає. 

Кінець