Розділ 12

Інгрід неквапом ішла покинутою селом місце було їй незнайоме. Кілька мішечків із травами лежали в кишенях важкої сукні, зав’язані знайомими вузликами. Вікна хат стояли відчинені після Дня Предків на цілий рік це місце ставало окремим світом, не пов’язаним із живими. Її кроки привели до крайньої хати, біля якої Іен поїв свого коня. Її тихі кроки не залишилися непоміченими він різко обернувся, але, побачивши її, настороженість змінилася розгубленістю. Чоловік дивився на неї, не в змозі поворухнутися. Інгрід підійшла ближче, бачачи його вперше після всього, що сталося. Світле, трохи скуйовджене волосся спадало на вуха, риси обличчя відрізнялися від того образу, який вона носила в пам’яті. Грубе, але не відразливе.

– Як ти… ти ж була у світі живих?.. – прошепотів він.

Інгрід кивнула, розглядаючи таке знайоме, але вже чуже обличчя. Він підійшов, обережно взяв її за плечі. Його рука торкнулася її щоки, потім рук, коли він оглядав її тіло, понівечене вогнем. Разом із теплом його дотиків у грудях усе стискалося в тугий вузол. Вона холодним поглядом дивилася, як здивовано й розгублено він поводиться, ніби не розумів, чому вона в такому стані. Ніби не він був у всьому цьому винен. Скільки ще правдоподібності, скільки пилу в очі він пускав? Іен помітив цей погляд.

– Що з тобою сталося? – тихо спитав він.

Інгрід насупилася, слухаючи, як щиро звучали його слова, ніби він і справді не знав. Наче не він зробив із нею все це. Вона зробила крок маленький, але цього вистачило, щоб він усе зрозумів. І з його обличчя зникла щирість, так легко, ніби її там ніколи й не було.

– Навіщо? – її єдине, тихе запитання. Вона не знала, що саме хотіла почути — навіщо він організував її страту, навіщо брехав, навіщо потрібні були ті зілля, чи чому тримав її поруч. Запитань було безліч, але вона промовила лише одне слово, вдивляючись у нього, шукаючи щось, за що могла б зачепитися, щоб повірити, що брехав їй не він. Вона хотіла в це повірити.

– Ти втомилася… відпочинь. Завтра рушимо далі.

Це стало для неї точкою. Вона б повірила, якби почула хоч щось. Якби він дав їй бодай одну причину вірити. Але він знав, про що вона питає, і просто не відповів.

– Так… – тихо сказала вона.

Іен відвів коня до стайні покинутого дому. Його рухи були рівними, надто напруженими. З його вуст більше не злетіло жодного слова. Інгрід повільно підійшла до воза й узяла бурдюк із водою. Незабаром Іен повернувся, побачив її, що сиділа на возі, й сів поруч.

– Я була у своїй деревні, – спокійно сказала вона.

– Тебе не прийняли? – запитав він.

– Ну, як бачиш, мене знову спалили, – іронічно мовила вона, вирішивши не уточнювати, що просила про це сама.

Іен зморщився від її слів.

– Мені цього бракувало, – тихо додала Інгрід із м’якою ноткою суму. – Я б не змогла повернутися. Та й не хотіла.

Іен не дивився на неї. Його погляд був порожній, але її слова трохи розтопили напруження. Вона помітила, як він потягнувся до одного зі скринь і дістав мішечок, зав’язаний у її манері так вона завжди пакувала трави від болю. Іен підготував їх заздалегідь, зробивши, щоб запах був схожий. Добути те, що було змішано з травами всередині, було нелегко він віддав за це дві душі: першу, коли вперше намагався створити це закляття, але, випробувавши його на самотній покупчині ліків, зрозумів, що воно діє не так. Воно не лише забрало її пам’ять, а й змінило її саму, зробивши схожою на ту, чию душу він узяв. Та вдруге все вдалося. Лишалося лише дати це Інгрід.

Вона відпила води з майже порожнього бурдюка й подала його йому так само, як робила завжди. Іен кинув на неї короткий погляд, узяв бурдюк і зробив ковток, думаючи, як запропонувати їй трави “від болю”. Опіки, можливо, ще дошкуляли вона б повірила такому поясненню. Але замість води його горло обпалив гіркий смак. Іен спробував виплюнути те, що потрапило до рота, але вже проковтнув усе, занадто замислившись над “ліками” в руках.

Побачивши, як він намагається викашляти ковток, Інгрід виплюнула і свою порцію. Вона відскочила до відра з водою, з якого він поїв коня, й почала швидко полоскати рот, випльовуючи все, що могло потрапити в неї. Іен підвівся, але відчув, як сили покидають тіло, ноги тремтіли. Він похитнувся й знову сів, бачачи, як Інгрід повертається до нього.

– Чим ти мене напоїла, відьмо?

«Відьма». Інгрід давно вже мала б звикнути до цього слова і вона думала, що звикла. Але почуте від нього воно боліло сильніше, ніж удар кинджалом. Прикусивши щоку, щоб опанувати себе, вона потяглася до мішечка в його руках і висипала вміст на долоню. Трави були змішані із золотаво-сірим порошком. Він не знав, що до неї повернулося зір, і не звернув на це уваги. Суміш посипалася крізь пальці на землю.

– Не я одна намагалася… — тихо вимовила вона, але все ж відповіла на його запитання. — Сильні трави для сну і зміїна отрута.

– Душі не можна вбити, ти ж пам’ятаєш? — з усмішкою спитав він, пригадуючи власні слова. Він був її єдиним провідником у цей світ, єдиним, хто пояснив правила. Інгрід кивнула, нічого не сказала лише мовчки пройшла в дім.

Іен дивився на неї розгублено, але коли вона вийшла й підійшла до нього, він побачив у її руках чашу, ніж і свічку. Він сидів, спершись на скрині у возі, не маючи сил підняти навіть руку тіло не слухалося його. Інгрід уважно спостерігала за ним. Це було правильно. Вона знала, що чинить правильно, але від цього не ставало легше. Ледь тремтячими руками вона зробила надріз ножем на тильній стороні долоні золотава кров повільно потекла, крапля за краплею падаючи в чашу. Інгрід не квапилася, чекаючи, поки її наповниться достатньо, і все ще вагалася. Вона не хотіла вірити. Дивилася на чоловіка, якому довіряла, того, хто став її домом, і не могла прийняти, що все це зробив він. Вона хотіла думати, що це був хтось інший. Вона б повірила будь-кому, якби лише почула, що все це непорозуміння. Але навіть він не спробував цього сказати.